Глава 14

Холодні важкі каплі дощу б’ються о моє чоло. Мати завжди була сильною. І я вперше бачу, як ця жінка знесилено плюхається в бруд і калюжі посеред нашого двору. Кілька дорослих чоловіків у формі зброєнних сил стоять навколо. Один з них так само безпорадно опускається поруч на коліно, кладучи руки їй на плечі.

- Пробач. Я не стримав обіцянки. Ми не змогли… повернути його до тебе. - важким голосом промовляє дядько Максим, найкращий друг тата.

Я чую, як здригається тремтящий голос мами, коли у самої по щоках збігають сльози. Пустим поглядом я дивлюсь перед собою, поки світ навколо рушиться стінка за стінкою. Хтось поруч торкається мого плеча, але я нікого не бачу.

Я різко відкриваю очі.

- Все гаразд? - питає Тім.

Холодний піт я відчуваю на лобі, поки намагаюсь повністю оговтатись від жахливих спогадів, які змішалися разом із сном.

- Я заснула, так?

- В тебе сльози потекли - вказав він мені на щоки.

Коротка пауза і я швидко втерла обличчя рукавами.

- Щось погане наснилось? - продовжував питати Тімур.

Я зробила видих, хитаючи головою.

- Все добре. - коротко відповіла я, відводячи погляд знов у вікно.

Більше він нічого не питав мене. Ми взагалі більше не спілкувалися. З того випадку на площі вся легкість і зручність, яку я відчувала вдень, зникла тепер.

На станції Тім повідомив, що має піти ще по справам, тому я лише подякувала йому за день і допомогу, та ми розійшлись.

Дощ вже скінчився, а західне сонце почало винирювати з-під темних хмар. Теплі помаранчеві проміні заповнювали все навколо, поки я рухалась нагору до хостелу. Час близився до призначенного Велс для зустрічі. День видався нелегким і, чесно кажучи, мені хотілось просто лягти у ліжко. Але як тільки я побачила нову подругу біля мосту, яка теж мене примітила та помахала рукою - втома відійшла на другий план і я подумала, що відволіктись зараз мені точно не завадить.

- Ти вчасно. - посміхнулась мені Велсія.

Я відмітила собі, що їй подобається білий колір, адже сьогодні вона вдягнула білу коротку спідницю, елегантний білий жакет поверх світлої майки і білі відкриті босоніжки на невеличких підборах. І це все не дивлячись на дощ, який був сьогодні. Її волося цього разу було розпущене і спадало до самої талії.

- Привіт. - всміхнулась я у відповідь.

- Чесно кажучи, я замоталась по справах сьогодні і не придумала, куди ми можемо піти і чим зайнятись. Є ідеї? - винувато подивилась на мене Велсія.

Але я відчула себе ще більш винуватішою, адже ще 5 хвилин тому була готова відмінити цю зустріч.

- Ти п’єш алкоголь? - раптом запитала я.

Велс точно не очікувала це питання, а я не очікувала посмішку, якою вона мене нагородила після нього. Вона торкнулась моєї руки.

- Зрозуміла. Пішли. - сказала дівчина і повела мене за собою.

Я відчула щось дуже дивне всередені. Те відчуття, коли тебе розуміють по одному реченню чи погляду. Але зазвичай це стосується кращих друзів та близких людей, тож я ніяк не очікувала цього від людини, з якою знайома від сили два дні. Мені стало так… Приємно.

Велс привела мене до “Чаю світлячків”, що не могло не здивувати мене, адже це кафе і ніяк не місце, де продають коктейлі чи що сильніше. Тож я цілком справедливо запитала у подруги, чому саме сюди.

- Зачекай - відмахнулась вона, продовжуючи вести мене поміж кількох людей до стійки із солодким.

Там я побачила Мег, що була зайнята записуванням чогось у маленьку книжечку. Підійшовши ближче, вона підняла на нас погляд.

- Мег, код : один. - майже прошепотіла Велс, зігнувшись над стійкою до вуха дівчини із рожевим волоссям.

Меган здивовано і якось… таємниче чи що… подивилась спочатку на мене, потім знову на Велс і тільки кивнула головою, показуючи рукою на двері у приміщення за собою.

І ми пішли. Спочатку я не сильно розуміла куди саме, адже як тільки двері відчинилися, на нас чекав темний спуск по сходам вниз. На стінах лише горіли ті самі теплі фонарики, що і по всьому кафе на вулиці.

Згодом ми вперлися в ще одні двері і коли відчинили їх, мені навіть пояснювати нічого не потрібно було. Тепер я точно розумію, чому саме “Чай світлячків” є назвою цього кафе.