Глава 13

Площа швидко наповнилась перехожими і свідками. Під десятками парасольок чулось шепотіння і гул. Біля тієї чорної машини мати обійняла молодшого сина, поки той з переляку почав плакати. Над ними тримав парасолю, як я зрозуміла, сам глава сім’ї. Він тривожно і суворо дивився на чоловіка, який мало не вистрілив у його родину. Тімур все-ще тримав злочинця, поки той навіть не намагався чинити опір.

Я опустила очі на пістолет, що лежав поруч із ними. На серці стало важко і панічне дихання почало повертатися, поки хтось не смикнув мене за руку. Я обернулась і побачила перед собою дівчину-підлітка, що протягувала мені вкинуту Тімом парасолю.

- А, дякую. Мій друг залишив її. - я взяла парасолю і вона одразу ж пішла.

Через кілька хвилин прибула поліція. Я продовжувала стояти на тому ж місці, наче вкопана, дивлячись, як у Тіма щось питає і записує собі один поліцейський, поки інші два забирали невідомого до машини. Потім до них підішов батько тієї родини, на яку цілився чоловік. Ще небагато часу і чоловік-шпигун повернувся до мене. За кілька кроків я побачила, як він дістає цигарку, іншою рукою шукаючи запальничку, як я думаю.

- Викинь негайно! - різко промовила я, щойно він підійшов ближче.

Цигарка так і застрягла у привідкритому році чоловіка, а сам він вигнув брови, витріщившись на мене. Думки почали лиходійно кружляти в голові, шукаючи виправдання моїм словам. Бо по суті, хто я така, аби забороняти йому палити у своєму віці?

- Ми ж у громадському місці… - додаю я, але відчуваю як невпевнено це звучить, адже ми у Женеві, а людям тут так-то і в ресторанах начхати на правила паління у приміщенні.

Але на мій подив Тім нічого не відповів, а лише поклав цигарку назад до кишені.

- Вибач за цю затримку, мав дати кілька показань, аби до відділку не їхати разом із ними. - змінив він тему, ніби нічого і не було.

Я дивилась йому в очі, не знаючи з чого почати свою відповідь. І тому просто протянула парасолю, зрозумівши, що дощ так і ллє, а на ньому вже сухого місця немає.

- Ти вронив - тихо відповіла я, протягуючи йому предмет.

Він опустив очі.

- Що з рукою?

Я глянула вниз і тільки зараз помітила, що моя права долонь не припиняє тремтіти. Ненавиджу цю реакцію тіла. Я швидко сунула хлопцю парасолю і сховала руку за спину.

- Дрібниці, зараз пройде - відповіла я, - тобі слід щось перевдягти, ти весь мокрий.

- Вже немає сенсу, насправді. - сказав він після невеликої паузи. - Пішли, час повертатися назад.

Тім розкрив свою парасолю і ми рушили до залізничної станції.

В потязі цього разу було більше людей, але все рівно всі мали свої місця. Ми їхали мовчки, кожен роздумуючи про своє. Особливого часу на розпитування не було до цього. Тремтіння швидко пройшло, тому я вже спокійно могла не ховати свою долоню. Я розглядала пальці рук, готуючи себе до правильного питання.

- Той чоловік вже сім років як розлучився із жінкою, яку ти бачила, - раптом заговорив Тім. - він не вперше вчиняє подібні докучання сім’ї, але вперше це дійшло до зброї.

Я підняла погляд на чоловіка-шпигуна.

- Думав, тобі цікаво, що сталося… - тихо закінчив він, дивлячись на мене у відповідь.

Він був лише на половину правий. Це питання було в моїй голові, але чомусь не на першому місці, що наче і логічно було б.

- Як тобі вдалося так швидко зреагувати і опинитися поруч з ним? - тихо запитала я.

Тім опустив погляд і тепер він дивився на свої руки.

- Дехто навчив мене бути вчасним.

Його голос раптом став пригніченим і хриплим, яким він не був до цього моменту.

Далі він повернув голову в протилежний бік у вікно, а я ще трохи дивилась на нього і теж розвернулась у своє. Дощ продовжував лити.

Так, у кожного є той гачок, який не слід чіпати іншим. Я розумію його і цю дистанцію, яку він провів зараз. Я чудово його розумію.