Глава 12

На мить мені здалося, що я потрапила до світу Гаррі Поттера, бо наш потяг винирнув на височенний міст посеред величних зелених гір, які походили більш на казкові, ніж на реальні. Десятки маленьких річок стікали по галявинам і схилам у гірських підніжжях. А їх вершини торкалися великі хмари, коли вся інша частина неба була синьою, а сонячне світло розсіювалось по території, роблячи зелену траву ще більш яскравішою.

Я хотіла сказати “вау”, але мій подих затамувало і лише рот мимовільно відкрився, застрягши на невимовному захопленні. Я відчула, як сльози знову почали підкатувати до очей, тому із важким зусиллям змусила себе повернути дихання і полізла в кишеню за телефоном, аби зфокусуватися на фотографуванні цього краєвиду.

Вже багато років я не можу плакати перед кимось. Раніше я часто це робила. Плакала, говорила все, що на душі, шукала підтримки в кожному, хто слухав мене. А потім… Я втратила сенс всього цього. Я все частіше і частіше ставала своєю особистою підтримкою, особистим слухачем, поки повністю не зрозуміла, що у кожного свої проблеми. У кожного свій світ, з яким він бореться. Для мене перестав існувати сенс в розмовах про свою біль. Я не один раз вивертала душу, аби цю біль почули, хай навіть і не розуміючи. Але всі мої слова і сльози раптом стали пустим звуком, аби лише вимовитись, коли мені продовжували завдавати тих самих ран, якими я ділилась. Тепер навіть радість існує лише для мене. Я більше не пам’ятаю, як ділитися власним життям з кимось ще.

Тому, згадавши, що поруч сидить Тім, я дістала телефон і почала фотографувати цей дивосвіт. З поверненням нормального дихання, на обличчя почала натягуватися посмішка.

- Гарно, так? - спокійно промовив чоловік-шпигун поруч.

Я кивнула у відповідь, ще більш посміхаючись.

- Все-ще слабо віриться, що бачу це на власні очі. Мій батько… - голос майже здригнувся, але я вчасно зробила паузу, аби вгамувати його - був би радий побачити цю красу. Він обожнював гори так само, як і я. - вже тихіше закінчила я, зі спокійною посмішкою дивлячись на екран телефону з досі відкритою камерою.

На щастя, Тімур не став далі продовжувати тему про батька. Я не була готова щось розповідати. Не хотілось рушити ці чудові хвилини болісним спогадами. Тож ми під музику і супровід дивовижного пейзажу продовжували їхати вперед.

Прибувши до Женеви, ми першим ділом купили парасольки, які прямо біля станції продавала міська жіночка. Зі сторони гір сунили темні хмари, і хоча в прогнозі дощу не передавалось, чоловік-шпигун порадив обзавестися парасолями на всяк-випадок.

Місто, як і в мій перший день перебування в ньому, відлунювало дивовижним поєднанням спокою і говірливості. Все навколо вказувало на життя, яке об’єднувало кожного, хто тут живе і знаходиться. Я читала про Женеву перед тим, як прилетіти сюди. І тепер в мене було вдосталь часу, аби роздивитися пам’ятки міста. Я навіть забула про головну мету, через яку ми приїхали сюди.

Ми просто гуляли. Через палаци і кафедральні будівлі. Від квіткового годинника до площі Бургде Фур, де ми ледь втрималися, аби не піти в пляс разом із вуличними музиками і перехожими, що вже брали участь у танцях. Ну… Як ми… Точніше я. Тім мовчки йшов поруч, лише озираючись навколо і слухаючи мої захоплені вичитані знання про Женеву.

Чомусь і вся незручність кудись поділась. Було навіть приємно гуляти містом разом з цим чоловіком, хоча він майже й слова не сказав за весь час.

Підійшовши до відомого Гігантського фонтану, ми зупинилися, піднявши на нього голову, наче у ніг статуї Незалежності стоїмо.

- Вау… - тихо промовила я.

- Он там можеш купити сімку - вказав мені пальцем Тім на невеличкий телефонний магазин між старими будинками.

Я вже і забула за неї.

- А ти? - Торі, взагалі-то людина мала власні плани у місті, ніж ходити з дівчинкою у білій сукні і не закриваючимся ротом по всім туристичним місцям. Мені навіть соромно стало, згадавши про це. - А… В тебе є справи, так?

Він стверджуючи кивнув мені.

- Це швидко. Через 15 хвилин зустрінемось на цьому ж місці. - сказав він і, обернувшись, рушив в своєму напрямку.

Поки я купляла сім-карту і одразу ж налаштувала її у телефоні, небо дійсно затягнуло темними хмарами. Пішов дощ. Я вийшла на ґанок магазинчику, розкривши парасолю. Ну от, а день таким чудовим видався. Хоч і люблю дощі, але сьогодні чомусь прикро від нього стало.

Тім дійсно вклався рівно в 15 хвилин і прийшов вчасно. Ми рушили в сторону залізничної станції.

- Ти був правий. Щодо дощу. - сказала я, визираючи з-під парасолі на небо.

- В горах завжди багато опадів. - своїм спокійним голосом відповів він.

В ту ж мить мій погляд застиг на літньому чоловіці через дорогу від нас, в руці якого чітко виднівся пістолет, який він витягував з брюк. Він дивився кудись в протилежний бік, де я побачила родину з двома дітьми, що виходили з дорогої чорної машини. Серце стянулось у міцний вузол, а панічне дихання швидко почало підступати до мого горла.

Тоді біля мене раптом впала парасоля.

Тімур вже був не тут. Я встигла побачити, як він на одній руці перестрибнув проїжджаючу машину та опинився поруч з тим чоловіком, вибивши ногою пістолет з його рук і той в мить опинився обличчям до мокрої землі.