Глава 11

Виявляється, доїхати з міста до околиці можна було набагато простіше, аніж я це робила - просто сівши на міський потяг.

До залізничної станції ми йшли мовчки. Ця тиша між мною і чоловіком-шпигуном, насправді, дарувала незабутнє відчуття незручності. Мені було цікаво, які справи у нього в місті, але запитувати було б дивно, напевно. Однак придумати, про що ще можна поспілкуватися, мені не виходило в цій ситуації.

Я трималась за лямки рюкзаку і крокувала поруч з ним, поки ми проходили крізь натовп туристів вже на станції. Хоча, було б вірніше сказати, що я ледь встигала за його нелюдським кроком. Доводилось не просто швидше йти, а майже пробігати кілька кроків час від часу, аби не загубити його спину десь серед людей.

В черговий такий момент, хтось у натовпі зачепив мене за плече і я дійсно втратила Тіма перед очима. Я сповільнила рух, виглядаючи його спину з-за чужих маківок. І раптом побачила обличчя мого провідника. Він дивився прямо на мене, очікуючи, поки я підійду. Відчувши неймовірне полегшання, я швидко опинилась поруч. Може мені і здалось, але залишившийся шлях ми дійсно йшли пліч-о-пліч, наче він навмисно сповільнив крок. Дрібниці, а приємно. Я прикусила губу, міцніше стискаючи лямки.

Вже через кілька хвилин, ми вчасно зайшли до червоно-білого залізного змія. Мені вперше випала можливість потрапити до швейцарського потягу. Всередені, на диво, було напів-пусто, тож ми сіли удвох, так як всюди простягалися попарні зручні крісла. Салон нагадував мені українські швидкі потяги, але все ж таки відрізнявся особливою атмосферою. Після нетривалого очікування, ми рушили, одразу ж пірнув у довжезний тунель.

Моє місце було у вікна. Поки ми їхали вздовж непроглядної залізничної тропи, салон засвітився теплим світлом по бічним верхнім сторонам. Краєм ока я побачила, як Тім дістає навушники з кишені своїх брюк. Я кінчиками пальців торкнулась брошурок, що стирчали з карманчику сидіння переді мною. Я забула свої навушники в хостелі, а було б якраз до речі зараз послухати музику. Я навіть не знаю, як довго їхати.

- Будеш? - білий безпровідний навушник раптом з’явився навпроти мого обличчя.

Я підняла погляд на Тіма. Він спокійно дивився на мене своїми сірими очима, продовжуючи протягувати навушник. Я вже дійсно починаю замислюватися над можливістю цього чоловіка читати чужі думки…

- Дякую. - відповіла я, прийнявши цей священний скарб у свою долоню і одразу ж засунувши його у вухо.

Я не дуже скептична в музиці, але частіше за все, смак інших людей рідко співпадає з моїм. Тому я була приємно вражена, що одразу ж пізнала одну з улюблених пісень, яку включив Тімур. Тож згодом я відкинулась на спинку крісла, слухаючи музику і спостерігаючи за миттєвими спалахами тунельних фонарів, які проносилися по ту сторону мого вікна.

Через кілька таких хвилин, мій погляд в мить застиг на склі, адже ми нарешті винирнули з темної гори, опинившись в моєму найчарівнішому сні.