Глава 8

Не знаю, скільки часу ми просиділи у “світлячковому” кафе, але коли я нарешті піднялась у кімнату і спустила голову на подушку, то відчула всю втому, яка назбиралась за цей невимовно-довгий день.

Дивлячись у темну стелю, я прокручувала все, що сьогодні сталося. Тільки вранці я ще стояла на вході аеропорту і за цілий день встигла пройти досі важкий шлях за місто, переплутати дивака із самогубцею, кілька разів розплакатись через дійсність неймовірного, стати свідком дивної сцени підняття цигарки, познайомитися з двома чудовими дівчатами і відкрити для себе найчарівніше місце, яке я колись бачила. Увесь хостел здається мені чарівним.

Розмовляючи з Велс, ми трохи дізнались одна про одну. Загалом - базові речі. Вік, країну, хобі і ціль перебування у Швейцарії. Велсія старша за мене на рік і сама є громадянкою Канади. Вона працює у видавничій компанії і приїхала сюди по справам, поєднуючи із відпочинком.

Я теж розповіла їй про себе. Але питання про мету змусило мене замислитись на хвильку.

- Я… Хочу відпочити. - тихо промовила у відповідь.

Мені навіть важко сказати, що я буду робити завтра. Для мене вже давно не існує “завтра”. Усі мрії, цілі і плани розбились вщент в якийсь життєвий момент. Я жила лише надією на день, коли зможу покинути все, що знала і мала. Жила із думкою, що хочу “відпочити”. Від усього. Від усіх.

І дивлячись ось так на темну стелю, усвідомлюючи все, що довелось прожити за останні двадцять чотири години - я вперше, за ці роки, відчуваю себе втомленою фізично. Я вперше, за довгий час, хочу заснути, аби відпочити, а не покинути реальність.

Тож із легкою посмішкою, занурююсь у сон.

Наступного ранку я прокинулась від відчуття чогось дуже теплого на моїй щоці. Відкривши очі мені довелось їх одразу ж заплющити, адже промінці вранішнього сонця продерлись крізь фіранки саме на моє обличчя.

Велс у кімнаті не було. Я лише знайшла записку на своїй тумбочці : “До вечора буду по справах. Зустрінемось о восьмій біля мосту у річки? P.s.: подумай все-таки, аби придбати сімку. Записки - не мій стиль спілкування -_-”. Я посміхнулась.

Вона має рацію. Вирушивши сюди, я не думала, що можу з кимось потоваришувати і мені, певно, знадобиться з ними зв’язок.

Я обернулась до вікна.

Тим не менш, сьогодні я здійсню ще одну мрію.

Я швидко зібралась, натягнувши на себе легку білу сукню (едину, яку мала) зробила акуратний пучок, взула кросівки, схопила рюкзак і вийшла з кімнати.

Опинившись за межами хостелу, я озирнулась, розмірковуючи куди краще піти. І вибір мій пав у бік, протилежний мосту і річці. Адже моєю метою був не ліс, а дещо зовсім інше.

Йдучи вздовж тропи, я не припиняла роздивлятися кожен будиночок, що траплявся мені, жителів і туристів, які проходили повз, краєвид, що змушував затримувати подих. Озираючись всюди, я час від часу забувала глядіти на дорогу і в якусь мить почула гучне гавкання під ногами. Моє серце спочатку замерло від жахливого переляку, що на мене зараз кинеться пес, а потім від того, що тіло понесло мене кудись вниз від різкого стрибку в сторону. Це був схил, вздовж якого я йшла останні кілька хвилин. Він був зовсім не крутим і можна було спокійно розміститися там, аби посидіти. Але в моєму варіанті, я радше ковбаскою по ньому скачусь. На що я, загалом, і налаштувалась, коли за мить до падіння мене схопила чиясь сильна рука.