Глава 7

Я закрила двері балкончику і знову повернулась до дівчини. Вона посміхнулась мені.

-Привіт. Я Велсія, або просто Велс. - сказала англійською моя неймовірно гарна сусідка і протянула мені руку.

- Торі, дуже приємно. - посміхнулась я їй і привітавши у відповідь.

Велсія зазирнула за моє плече, подивившись на балкон.

- Щось не так?

- А? А, ні, дрібниці, не звертай уваги. - бо дуже важко пояснити те, що до тебе ще самої не дійшло.

- Я швиденько у ванну, а потім, якщо ти не проти, ми могли б спуститись у “Чай світлячків” і познайомитись ближче.

- Чай світ… Куди спуститись? - невпевнено перепитала я.

Велсія відверто здивувалась цьому питанню і розсміялась.

- То ти ще незнайома з найкращим закладом всієї Женеви?! - я скривила посмішку у відповідь, - Зачекай трохи і я все тобі покажу, добре? - ще раз щиро посміхнулась Велс і покрокувала до ванної кімнати, схопивши зі свого ліжка одяг.

Зрозумівши, що доведеться кудись піти, я вирішила трохи змінити своє домашнє вбрання і замість футболки натягнула ніжно-фіолетовий світшот, адже на вулиці вже пробила 9 година і в околицях міста значно прохолодніше ввечері, ніж в самому місті.

Велс була у ванній недовго, тож я встигла ще трохи підправити макіяж і зібрати волосся в пучок. Тепер дуже сподіваюсь, що ніякого дрес-коду в тому закладі немає…

Через пів години ми вже стояли на вході того самого, як виявилося, кафе “Чай світлячків”, яке було розташовано на першому поверсі хостелу, в частині будівлі, яка знаходилась зануреною ближче до лісу. Моя нова знайома так само вдягнула світлий світшот і джинси, залишивши волосся у хвості. Переступивши порог відкритої арки, я навіть рота розкрила, не очікувавши такої краси.

Це було невелике, але дуже просторе кафе під відкритим небом. Круглі столики зі світлого дерева прикрашали ті ж мережові рушнички, що і при дворі. Так само багато рослинності, але теплі гірлянди, що простягались над головою вздовж території і багато ловців сну з маленькими різнокольоровими флажками по периметру - додавали якоїсь особливої атмосфери гавайського пляжу з іспанськими містечками… Всього здавалось так багато, але в той же час зовсім не руйнувало естетику. Мені так сподобалось побачене, що якесь дуже тепле відчуття прослизнуло десь всередині мого тіла.

- Пішли туди. Мій улюблений столик і його ще не зайняли - вказала мені нова знайома на місце, розташоване між невеличким наземним фонтаном і горшиком з високою рослиною, назва якої мені невідома.

Людей було наче небагато, але у кафе відчувалась дружня і говірка атмосфера. Я захоплено роздивлялась все, що тільки можна було. Чесно сказати, коли я знайшла в інтернеті цей хостел, то обрала його тільки через дешеву ціну, гарні відгуки і єдину фотографію локації. Але жодних світлин цього місця, або самої будівлі чи те, як вона виглядає всередені - не було. Та і особливої реклами, як я зрозуміла, вони не роблять. Це змушує мене зацікавитись ще більше.

- Привіт, ти новенька? Що будеш замовляти? - жваво запитала мене дівчина з коротким рожевим волоссям, ставши напроти нашого столику.

Я навіть остовпіла на секунду. Те, що вона офіціантка, дав мені зрозуміти лише фартук, в який вона була вдягнута.

- Привіт, Мег. - відповіла замість мене сусідка - Це Торі і вона трохи спантеличена тим, що ти розмовляєш неформально на робочому місці. - із дивною посмішкою додала Велс.

Спантеличена? Це м’яко сказано. Я вже була на легкому старті публічного обурення. Здається, це ще після чоловіка-шпигуна не вивітрилось. Насправді ж я не конфліктна особа.

- А-а… - усміхнулась Мег, - В нашому кафе ми спілкуємося з відвідувачами, як із старими друзями. Спочатку ти можеш відчувати себе незвично, але згодом звикнеш… Якщо звісно не на один день в нас. - обидві дівчини розсміялись, а в мене лише питання додались. - Тож, що будеш замовляти?