Глава 5

Хостел “Теплий сон” і справді відповідає своїй назві. Відкрився він, відносно, нещодавно, але насільки детально заповнений, ніби вже років з десять існує.

Як я вже згадувала, безпосередньо перед самим будинком простягається невеличкий двір овальної форми. Масивна бруківка, в пройомах якої стирчить травиця, багато насаджень і квітів навколо всього двору. Є декілька дерев’яних лавок і таких самих круглих столиків, на яких постелені мережові кремові рушнички замість клейонки. Сам будинок із чотирьох поверхів і достатньо невеликий на вигляд, але його значна частина ховається далі в лісовій території позаду будівлі. Всередені так само багато квітів, розташованих і в горшиках, і на підвіконні, і звисаючи зі стель. Треба відмітити, як багато тут цікавого декору. Найбільш за все в очі кидаються ловці снів, які висять майже не на кожному кроці. Навіть трохи іронічно, враховуючи назву хостелу. Але окрім цього, по всьому будинку можна знайти різні декоративні речі будь-якої країни. В прихожій я побачила стенд з наліпками їжі, серед яких знайшла мультяшні український борщ та вареники. І таких милостей тут просто, як пшениці у полі!

При заселені мене повідомили, що людей зараз небагато, тому я можу заселитися в двомісну кімнату, в якій вже живе дівчина приблизно мого віку. Я вирішила, що це найкращий варіант, тому швидко погодилась і мене провели до мого номеру на третьому поверсі.

Напочатку я очікувала щось по типу гуртожитку в свої перші студентські роки (не найкращий досвід), але кімната виявилась такою ж милою і гарненькою, як і весь хостел. Невелика, але просторна, з ніжно-рожевими фіранками, по кінцям яких висять мережові стрічки. Два ліжка із білою постіллю, біла шафа-тубма нижче мого росту, маленький холодильник і мережовий білий килим у формі кола посередені кімнати. Мені вже дійсно цікаво, кому тут так мереживо подобається…

Моєї сусідки ще не було, тож після швидкого розбіру речей, я подалась у душеву, в якому виявилась ванна, а не душ. Чесне слово, не розумію, чому цей заклад звуть хостелом, а не готелем, ще й такі малі гроші беруть.

Обмотавши мите волосся в рушник, я натягнула футболку з легінсами і всілась на ліжко, аби ще раз роздивитися кімнату.

- Казка… - тихо промовила я до себе.

Потім повернула голову і побачила єдину зірку у рамці вікна. Посмішка з’явилась на обличчі і я вийшла на невеликий балкончик, де ледь-ледь дві людини вміщаються. Піднявши голову, мої очі самі по собі стали ширше. Нічне небо було вже вдосталь всіяно зірками. Я огляділась. Гори, тихий шелест трави і листя на деревах, журкотіння тієї річки, яку я могла побачити звідси, прохолодне повітря і спокійний вітерець, що колише волосся. Десь далеко можна було спостерігати за мерехтінням сотні ліхтарів, що освітлювали околиці і всю Женеву.

По щоці раптом скотилася сльоза. Здається, я ще не один раз буду так плакати, перебуваючи тут. Ні. Напевно то навіть не я плачу.

Я доторкнулась пальцями до щоки, опустивши погляд.

Моє минуле. Ось хто плаче насправді. Та дівчинка надто багато пережила, тримаючись за кілька мрій, які не давали їй здатися. Сотні і сотні разів уявляючи ці моменти і ось, сьогодні вона нарешті баче один з них своїми власними очима, а не уявою в голові. Та дівчинка…

З моїй думок мене вивело щось, що було дуже схоже на канат, який простягнувся прямо перед моїм носом. Я навіть налякатися не встигла, як переді мною спочатку сповзли фіолетові кросівки, потім штани, потім темно-синя кофта, а потім і обличчя. Занадто знайоме обличчя, яке зупинилось і дивилось на мене настільки беземоційно, ніби висіння на канаті перед балконом якоїсь людини вночі - то звичайне діло. Лише брови злегка піднялись.