Глава 4

Мені вже якось доводилось рятувати інше життя. В старшій школі, якщо згадати. Я стояла на переході достатньо проблемного провулку у формі чи-то трикутника, чи-то ромбу, де потрібно разів десять побувати, аби запам’ятати як потрапити на інший бік вулиці. Світлофор ще навіть не закінчив мерехтіти червоним кольором, коли поруч зі мною якась менша за мене дівчинка подалася переходити дорогу, занурившись у телефон. Якимось чудом я встигла це помітити і схопити її за рукав куртки за дві секунди до того, як повз нас пронеслась машина. Чесно кажучи, ніякої подяки я тоді так і не отримала, лише такий погляд, ніби я тільки що її від бажаної смерті врятувала.

Але порівнюючи з тою ситуацією, я ніколи не стикалась із… із самогубцями.

- Зачекайте! - навіть не встигнувши подумати ні про те, що казати, ні про мову, якою казати, ні про що, загалом, я дивилась на рукав, за який схопилась і почала швидко тараторити українською - Прошу, тільки не сьогодні, тільки не зараз, га? Це найщасливіший день мого життя за останні кілька років, не дивлячись ні на важкий чемодан, ні на транспорт, ні на дорогу, ні на сходи, ні на той клятий солодкий напій і ревущу дитину, ні на цей нескінчений підйом! Прошу, може… Може зачекаєте до завтра, га? Коли мене тут не буде, наприклад, або… - я почала зменшувати швидкість своєї, так званої, промови - втім, яким би не було важким це життя, подумайте, може все не так і погано? Має ж бути хоч щось, за що можна схопитися, правда?! - голос раптом здригнувся, тому я зробила неймовірно важкий видих, аби перевести дихання і заспокоїтись.

До моєї голови нарешті почали повертатися розумні думки. Починаючи з факту, чи зрозуміла ця людина взагалі хоч шось з того, що я зараз набалакала?

Я обережно підняла погляд з рукава на обличчя чоловіка і… Зустрілась з виразними сірими очима. Було важко навіть визначити приблизний вік, бо обличчя здавалось молодим, але очі… Ці очі, на якусь мить, змусили тисячі мурах станцювати степ на моїй шкірі.

- Українка? - відповів мені тихий, низький голос.

Вау. Я навіть не одразу зрозуміла, що переді мною земляк. Якось не була готова до цього.

Але далі він подивися на мене так, ніби це я тут з мосту пригати зібралась. Одним рухом він вказав мені пальцем на ріку. Я перевела погляд. І чітко розгледіла каміння на дні, не зважаючи на бурхливий потік. Та і, висота між містком і річкою вже не здавалась такою великою…

- Навіть якби хотів, не втопився б. - беземоційно сказав незнайомець.

Щось дуже гаряче прилинуло до моїх щік. Останній раз такою дурепою я відчувала себе лише на побаченні з однокласником в зоопарку, коли запропонувала погодувати верблюдів. Це була не найкраща ідея (бо верблюд нагодував його).

- Е-е… - ще тупіше протягнула я - Ха-ха-ха, ось воно що! - для чогось хлопнула я в долоні - Ха-ха, а я теж спочатку думаю, сидить собі чоловік… Погодка, природка… - благаю, Торі, зупинись, - Напевно полюбляєте сидіти на поручнях?…

Чоловік продовжував дивитися на мене, як на душевно-хвору, не промовляючи ані слова. Я відводила погляд, куди тільки могла. Прикусила губу, червоніючи ще сильніше. І, нарешті, знизила голос, опустивши погляд на свої кросівки.

- Вибачте. Я… Це… Вибачте. - майже вже пошепки промовила я.

Але мені так нічого і не відповіли, навіть краплі роздратування не видали, а лише розвернулись до річки і продовжили спепеляти простір поглядом. Не дивлячись на сором, який я зараз відчувала, мене це навіть трішки зачепило. Що за реакція така? Якби з мене самогубцю зробили, то я, як мінімум, вже б п’ять разів розлютилась на цю людину.

Але він спокійно продовжував дивитися кудись в далечінь, навіть не звертаючи на мене уваги. Я трохи заспокоїлась і хотіла вже навіть піти, але чомусь цікавість так і пробирала.

- Ви теж українець, так?

Він нічого не відповів і перед тим як роздратуватись я подумала, що то логічно, адже він розмовляв українською. Я по звичці облизнула губи, роздумуючи, чи сказати ще щось, чи він всім своїм видом каже мені щезнути звідси, нарешті.

- Вибачте, ще раз… - тихо промовила я на останок і розвернулась, аби піти.

Покидаючи місток, я почала очима відшукувати де кинула свій чемодан, поправляючи лямки рюкзаку.

Цікаво, скільки йому років? Це єдине питання… хоча ні, багато питань ще хотілось додати, але я швидко розігнала всі думки. Першим ділом - заселетися в хостел і відправитись у душ.