Глава 3

Погода віяла теплом і приємним гірським вітерцем. Час від часу на небі з’являлися хмаринки, але вони швидко пливли собі далі. Поки я рухалась із валізою позаду себе вздовж вузеньких вуличок міста, усмішка вперто не хотіла сповзати з мого обличчя. Я захоплено роздивлялася людей, домівки, рослини, магазинчики, бруківку і, зізнаюсь, смітники чомусь теж привертали мою увагу до себе. Від усього відлунювало якимись чарівними звуками. В повітрі, здавалось, мерехтять яскраві світлячки, не дивлячись на те, що зараз ранок. Мені настільки не вірилось в те, що відбувається, що я просто безцільно продовжувала йти кудись вперед, поки в голові не виникло питання , куди я, власне, йду. Я різко зупинилась і казковий світ навколо мене теж став звичайним міським життям.

Я знала, що лечу без жодного плану, але все-ж-таки продивилась в інтернеті кілька хостелів, в яких можу зупинитися. Проблема тільки в тому… - я піднімаю голову і дивлюся кудись в далеч гірських масивів - проблема тільки в тому, що знайдений мною потенціальний хостел знаходиться зовсім не в центрі міста, а десь на околицях вище.

Я скривила губи, але майже одразу хлопнула в долоні, заряджаючи себе позитивною енергією.

Так-с, Торі, ти хотіла пригод? Отримуй.

Сказати чесно, то знайти потрібний автобус, потім пересісти на трамвай, потягати по східцям валізу, випадково штовхнути дитину, розлити її солодку воду і вибачатися з десять хвилин - це ніщо. Коли я, нарешті, дійшла до потрібного мені повороту, що веде прямо до хостелу, і побачила кілометр (а то і два) тропи нагору, то мені, відверто, було вже все одно - спати у ліжку чи прямо тут на травичці біля поштової скриньки і таблички з написом “Теплий сон” англійською. Їй-богу, навіть тут познущалися.

Але я лише стиснула кулаки, щільніше вхопилась за ручку валізи і, глибоко вдихнувши, почала крокувати нагору. Хоч вже вечоріло та помаранчеві промінці торкалися поверхні теплої землі, мене не зламати якоюсь кілометровою доріжкою. Хоча, признаюсь, коли поруч зі мною проїхав автомобіль і через хвилину вже дістався верху, мені справді захотілось вилаятись.

Вже через десять (найважчих в моєму житті) хвилин я нарешті дошкандибала пункту призначення. Я зупинилась, аби перевести подих і як раз мала змогу трохи оглядітися. Людей я не бачила, але чула відлунюючі голоси. В десяти кроках від мене починався двір хостелу “Теплий сон”. Будинок мав приємний вигляд, а рослини навколо нього настільки прикрашали, що вже було трохи занадто. Невеличкий луг праворуч з яскраво-зеленою травою, яку я бачила лише на картинках. Зліва - починався чи то ліс, чи то заповідник, який з’єднував дві території невеличким мостиком, під яким бурхливою течією неслась гірська річка. Там же людина, яка зараз сиділа на дерев’яному поручні того мостику, перекинувши ноги на іншу сторону.

Стоп.

Що?

Раптом, час навколо мене наче застиг на один момент. Серце пішло кудись в п’ятки, а ці самі п’ятки понесли мене настільки швидко, що я не одразу зрозуміла, що вже опинилась на тому мосту, міцно вхопившись руками в передпліччя якогось чоловіка.