Глава 2

Вікторія - моє повне ім’я. Але з самого малечку вся родина звала мене Торі. Нікому навіть в думку не приходило звати мене Вікою, тож я ніколи не асоціювала себе з цим іменем. Але нові знайомі і навіть друзі завжди дивувалися, дізнававшись моє повне ім’я. Не можу сказати, що воно мені не подобається, просто звучить занадто.. Занадто вишукано. Єдина людина, яка принципово жодного разу за все життя не назвала мене Торі - моя бабуся. Вона сприймала тільки повне ім’я і чесно кажучи, я навіть задумуватися ніколи не хотіла, чому.

- Вітаю, Ваша вечеря. - мило посміхнулася до мене молода стюардеса, протягнувши підніс із їжою.

- Дякую - посміхнулась я у відповідь, взявши у руку виделку і роздивляючись шматочок смаженої курки, овочевий салат і невелику кількість відвареної молодої картоплі.

На мій дваннадцятий день народження бабуся подарувала мені власноруч сплетений рюкзак із синіх ниток, прикрасивши єдиною брошкою, яке золотими літерами виписувало моє ім’я англійською - “Victoria”. Навіть гадати не хочу, де вона відкопала цю штукенцію. Бабуся зналася на мовах, тож, схильність до їх вивчення у мене, напевно, пішло від неї. І цей рюкзак став її останнім подарунком для мене, тому він вже стільки років служить і по вигляду навіть не скажеш, що він старий.

Я доїла свою вечерю і по-тихеньку почала готуватися до сну, натягнувши на лоба нічну маску. Але не встигнув спустити її на очі, мій погляд застиг у віконце. Я прилинула до нього ближче і розтулила рота так, що очі пішли за ним навздогін, хто ширіше. Тисячі зірок простягнулися величезним шлейфом у темному небі. Сталося враження, ніби хтось перегорнув нічний мегаполіс і повісив його догори дригом. І це відчуття було чимось неймовірним. Настільки щасливою я відчула себе в цей момент, що сльози підступили на очі. Так, аби зробити мене найщасливішою людиною на Землі, достатньо посадити в літак і показати зіркове небо. Це джекпот.

Трохи заспокоївши своє шалено-відбиваюче чечітку серце, я все ж таки натягнула на очі маску і з легкою посмішкою заснула. Правда ненадовго, адже летіти залишалось ще з годину і наш літак у Женеві. Після того, як Україна вступила до Європейського Союзу, відкрилося багато прямих рейсів по всій Європі і це неабияке полегшання життя. Тож вже через півтори години я стояла на виході із аеропорту.

Дивлячись довкола, я відпускаю ручку валізи, поправляю на плечах рюкзак, надягаю білу кепку і слідом простягаю руки вгору.

- Привіт, Женева! Привіт, Швейцарія! - кричу я з усієї горлянки кудись в небо…

Хотіла б я сказати так, але насправді це відбулося лише в моїй голові. Достатньо того, що я, як абсолютна здорова людина, стою на мармурових східцях і протягую руки вгори.