Глава 1

Один. Два. Три. Я бачу. Розпустивши свої залізні крила, він ховає маленькі ніжки і відривається від гладкої поверхні асфальту, прямуючи ввисочінь. Я бачу, як він набирає швидкість, як стає все меншим і нарешті покидає це місце далеко за хмарами, лишаючи білосніжну лінію позаду себе. Ще чується тихий звук того двигуна і моє русяве волосся вздимається від різкого пориву прохолодного вечірнього вітру.

Один тільки Всесвіт знає, скільки тисяч разів я уявляла собі цей день протягом останніх кількох років. Телефон в кармані моєї кофти не припиняє вібрувати від нескіченних повідомлень, але я не звертаю на нього жодної уваги. Стискаючи ручку невеликої валізи поруч, я вдивляюсь у будівлю аеропорту. Коли востаннє я була тут? Чи правильно я вчиняю? Я не хочу жаліти, але чи можна так з ними усіма.. - я щільніше стискаю ручку валізи, - ні. Адже ніхто не жалів мене, коли… - я інстинктивно струшую головою, відганяючи свої спогади. Адже тепер все те - минуле, яке не має більше право втручатися в моє нове життя.

Я нарешті дістаю з кофти телефон і дивлюся на екран. Скидаю абонента “Мама”, але одразу ж за нею бачу вхідний дзвінок від Міки. Також скидаю його, відкриваю задню кришку гаджету, виймаю сім-картку і викидаю її у смітник поруч. Я піднімаю погляд знову на аеропорт.

Літній вітер стає лише холодніше і раптом з-за хмар з’являється клаптик червоного сонця, що повністю освітлює моє лице і, нарешті, ховається за горизонт. Я роблю глибокий вдих і, знов торкаючись валізи, рухаюсь у напрямку до вхідних дверей аеропорту.

Сканую білет, проходжу перевірку речей, їду в невеличкому синьому автобусі до літаку, стоючи в самому кінці салону і, нарешті, піднімаюсь по складених східцях та знаходжу своє місце біля вікна. Поруч поки нікого немає. Я умощуюсь у кріслі і повертаю голову в ілюмінатор.

Зараз кінець липня. Кілька тижнів тому я закінчила бакалавріат філологічного факультету в столичному університеті і повернулась додому, в Одесу. Завдяки навчанню мені було не важко підпрацьовувати викладачем різних мов, загалом, для школярів різного віку. Спеціалізуюся на англійській та корейській мові. Тож на третьому курсі мені випала можливість стати перекладачем для однієї компанії, що тримає кілька навчальних закладів для вивчення різних мов. Тому і змогла назбирати собі на цей день. На цей дуже, дуже, дуже важливий день.

Наш пілот закінчив свою привітально-попереджальну частину і пасажирів попросили пристібнути ремені. Я ще раз перевірила власну безпеку, відкинулась на спинку крісла і щільно закрила очі. На якусь мить, перед очима пролетіли всі останні роки мого життя. Роки війни видалися особливо найважчими. Солона вода раптом почала швидко підкрадатися до моїх вій, але я лише розкрила очі і з найрадіснішою усмішкою глянула у вікно, в якому вже земля ставала все меншою, а небо все більшим.

- Цей день переверне усе моє життя.. - захоплено прошепотіла я сама собі.

І це правда. Все, що я залишила усім, хто мене знав - це записка на ліжку в моїй кімнаті. Одна валізка, один старенький рюкзак, на якому золотими літерками виблищує “Вікторія”, і мінімальний бюджет з білетом в один кінець. Я не знаю куди податися і що робити по прибуттю літака, але ця дурість - стала моєю шаленою мрією вже дуже давно. Тому жодних сумнівів, жодних жалів, жодних страхів, Торі. Твоя перша зупинка - Швейцарія!