21

Перший удар нового серця був нерівним. Другий — болючим. Третій змусив ліс здригнутися так, ніби він згадав щось давно втрачене.
 

Серцебезний впав на коліна. З його грудей вирвалося світло — тьмяне, тепле, неяскраве. Не сила. Життя.

— Я… відчуваю, — прошепотів він, і в його голосі було здивування, майже страх. — Це важче, ніж порожнеча.

Торі не забрала руку. Вона тремтіла — не від виснаження, а від напруги вибору, який не мав гарантій.

— Серце — це не дар, — сказала вона. — Це відповідальність.

Світло в грудях Серцебезного стабілізувалося. Воно більше не шукало опори в Торі — воно вчилося триматися саме.

Ліс відповів м’яким шумом листя. Істоти навколо опустили голови — не в поклоні, а у визнанні.

Варден підійшов ближче. Цього разу він не зупинився за крок — він став поруч.

— Ти відкрила шлях, який ми закрили століття тому, — сказав він тихо. — Шлях співзвуччя, а не підкорення.

— Чому ви його закрили? — запитала Торі, не відводячи погляду від Серцебезного.

Варден мовчав довше, ніж зазвичай.

— Бо серця складно контролювати, — нарешті відповів він. — А ми боялися хаосу більше, ніж втратили себе.

Торі повернулася до нього.

— І тепер?

Він зустрів її погляд відкрито. Без захисту. Без титулів.
 

— Тепер ми боїмося тебе, — сказав він чесно. — І водночас… покладаємо надію.

У цей момент Серцебезний підвівся. У його грудях билося серце — ще крихке, але його власне. Він глянув на Торі так, ніби бачив не людину, а межу між старим і новим.

— Вона прийде знову, — сказав він. — Власниця сердець не відступає назавжди.

Ліс знову напружився.

— Я знаю, — відповіла Торі. — Але наступного разу вона зустріне не самотні серця.

Вона подивилася на істот довкола. Вовк, крилата жінка, тінь, Серцебезний — вони стояли не порізно. Між ними вже тягнулися тонкі, майже невидимі зв’язки. Не нитки. Відлуння.

Варден відчув, як його серце знову відгукнулося — і цього разу не болем, а рішенням.
 

— Ти не зможеш захистити їх усіх, — сказав він.

— Я й не буду, — відповіла Торі. — Я навчу їх захищати одне одного.

І в глибині лісу стара магія прошепотіла нове ім’я — не титул, а стан:

Та, що з’єднує.

Попереду був шлях.

І цього разу Торі йшла не одна.