Торі

8

Світ зібрався знову — не з каменю, а з коріння, туману й живого шепоту. Торі стояла на межі лісу, де дерева були надто старими, а тіні — надто свідомими. Тут магія не текла — вона дихала.

Її серце відгукнулося першим.

Не болем — пульсом. Тихим, глибоким, ніби в грудях прокинулося друге биття. Торі зупинилася й поклала долоню на груди. Під шкірою, десь між ударами серця, спалахнуло слабке зелене світло.

— Отже, це ти… — прошепотіла вона.

У відповідь з хащів вийшла істота.

Вона нагадувала вовка, але більшу й витонченішу. Його шерсть переливалася мохом і сріблом, а очі світилися тим самим зеленим відтінком, що й у Торі. На грудях істоти пульсував знак — зачароване серце, зв’язане з лісом.

Ти торкнулася межі, — пролунав голос не в голові, а всередині її серця.

Тепер межа торкнеться тебе.

— Я не шукаю влади, — сказала Торі, не відступаючи. — Лише відповіді.

Вовк схилив голову. Їхні серця відгукнулися одне одному — ритми збіглися на мить, і світ навколо здригнувся.

Тоді ти почуєш правду, — відповіла істота. — Але кожне зачароване серце має ціну.

Із туману почали виходити інші: крилата жінка з очима бурштину й серцем, замкненим у кришталеву клітку; малий вогняний дух, чий пульс був нестабільним, мов іскра перед згасанням; тінь із людською формою, у якої серце билося поза тілом, прив’язане до старого дерева.

Торі зрозуміла: це не просто істоти.

Це — ті, хто зробив вибір.

І заплатив.

— Чого ви хочете від мене? — спитала вона.

Вовк зробив крок ближче.

Твого серця ще не торкнулися кайдани, — сказав він.

Але воно вже зачароване.

Раптом Торі відчула другий пульс — не свій. Далекий, стриманий, знайомий.

Варден.

Його серце теж було зачароване. Холодне, стримане… і зв’язане з її вибором сильніше, ніж він хотів зізнатися.

Ліс завмер.

— Якщо я піду далі, — прошепотіла Торі, — я зможу звільнити їх?