6

Торі ступила в коло знака. Камінь під ногами був теплий, ніби пам’ятав сотні таких самих випробувань — і тих, хто їх не пройшов. Зелене світло повільно піднімалося вгору, огортаючи її щиколотки, коліна, груди. Воно не палило — воно кликало.

Усередині прозвучав шепіт. Не голос — швидше думка, що не була її власною.

Візьми. Ти заслуговуєш. Ти була скута надто довго.

Торі стиснула зуби. Перед очима миготіли образи: свобода без страху, магія без меж, світ, що схиляється перед її волею. І водночас — тінь. Невизначена, але знайома. Самотність. Контроль. Клітка, зроблена з сили.

— Не слухай, — сказала вона вголос, сама собі.

Світло здригнулося, стало щільнішим. Воно ніби образилося.

Варден не втручався. Він стояв за межами кола, руки складені за спиною, погляд уважний і холодний. Але в глибині його очей було щось ще — напруга. Наче навіть він не знав, який вибір вона зробиь.

Торі повільно підняла руки — і замість того, щоб тягнути магію до себе, відштовхнула її. Не силою. Наміром.

— Я візьму рівно стільки, скільки зможу нести, — прошепотіла вона. — Не більше.

Коло спалахнуло. Світло різко стиснулося, а потім розсипалося іскрами, що зникли в повітрі. Камінь охолов. Тиша стала важкою.

Торі похитнулася, але встояла.

Варден повільно видихнув — перший знак емоції з того моменту, як почалося випробування.

— Більшість простягає руки, — сказав він. — Дехто бере все. Ти ж… відмовилася від зайвого.

Він підійшов ближче. Тепер між ними не було кола, лише кілька кроків.

— Це рідкість, Торі. І це небезпечно.

— Для кого? — підняла вона на нього погляд.

На мить він замовк. А потім відповів чесно:

— Для тих, хто звик керувати.

Її серце знову закалатало — але цього разу не від страху.

Вона відчула: щось у цьому світі щойно змістилося.

І це було тільки початком.