2

Торі відкрила очі.

Вона не знала, скільки часу пройшло. Місяці? Хвилини? Кожна думка була підвішена в повітрі. Все було тихо, надто тихо. Лише слабке світло з синього кристала на стіні освітлювало кімнату.

— Де я? — прошепотіла вона, хоча відповідь знала.

Кімната була велика, майже як зал, але без арок і вітражів. Стеля висіла темною, як ніч, а підлога з чорного каменю блищала, немов полірована вода.

Це не була тюрма. І не була звичайною кімнатою.

Це було місце його влади.
 

Вона крокувала, торкаючись гладких стін, і відчувала, як магія залу реагує на кожен її подих. Кімната не просто освітлювалася — вона спостерігала.

Торі присіла на край ліжка, зробленого з темного дерева, що теж випромінювало слабке світло. Вона обхопила коліна руками і, нарешті, дозволила думкам вирватися з хаосу:

Чому він взяв мене?

Що він хоче?

Що зі мною станеться, якщо я не підкорюся?

І ще одне: Що я можу зробити сама?

В кімнаті не було дверей у звичному розумінні. Лише арки зі світлового каменю, які з’являлися або зникали за його волею. Торі знову відчула, що навіть рух тут — не її вибір.

Вона зняла взуття і пройшлася кімнатою. Під ногами камінь здавався живим: він ледь тремтів під її кроками, як відлуння магії Вардену.

— Навіть тут… — пошепки сказала Торі. — Він контролює все.

І раптом вона побачила крихітну тріщину у світлі кристалу. Тільки незначну, майже непомітну. Але вона відчула: це місце не зовсім непроникне.

Її серце забилося швидше — не страхом, а іскрою надії.

Торі сіла біля кристалу, притиснувши долоню до холодного скла. Магія відповіла їй слабким теплом. Ніби запитала: що ти обираєш?

— Моя сила… — прошепотіла вона сама собі. — — Я можу її використати чи втратити назавжди?

Тиша кімнати віддавала її думки. Але знову йшов той самий сигнал: все під контролем Вардену.

Вона згорнулася в кутку ліжка і зрозуміла просту істину: навіть якщо вона виживе тут, свобода вже не належить їй.

Але серце її б’ється, і магія відгукується.

Щось ще не підкорено.

Щось ще чекає на її рух.