1

Коли він узяв Торі за зап’ястя, світ підкорився.

Не зламався — відступив. Простір стягнувся в одну точку, і вона відчула, як її тіло втратило вагу, а серце — напрям. Магія не переносила її — вона передавала з рук у руки, як річ, що належить сильнішому.

Повітря повернулося різко.

Торі стояла на холодному камені. Під ногами — коло з викарбуваних знаків, що світилися приглушеним світлом. Зала була величезною: арки здіймалися високо, стіни зникали в темряві, а сама тиша тут здавалася живою.

Він відпустив її.

І одразу ж простір розправив плечі — ніби чекав лише його дозволу.

— Де ми? — її голос прозвучав тихо, чужо.

— У вузлі, — відповів він. — Місці, де магія слухає.

Він рушив уперед, і символи під ногами загорілися яскравіше. Не від його жесту — від самої присутності.

— Ти відчуваєш це, — сказав він. — Ще не розумієш, але відчуваєш.

Торі ковтнула.

— Це ви робите?

Він зупинився і повернувся до неї.

— Ні.

Я дозволяю.

Слова впали важко.

— Хто ви? — повторила вона.

Цього разу він не ухилився.

— Я — Варден.

Він вимовив це так, ніби це не ім’я, а посада, яку неможливо скасувати.

— Я стежу за балансом між людським світом і магією.

— Ви маг? — запитала вона.

— Я — межа, — відповів він. — Маги її не бачать. Люди — не відчувають. Але всі її бояться.

Він простягнув руку, і повітря перед ним згустилося. Символи в залі спалахнули одночасно. Торі відчула тиск — не на тіло, а на думки. Ніби щось старе й велике оцінювало її існування.

— Я можу закрити твою силу, — сказав він спокійно. — Назавжди.

— Або розкрити її так, що світ не витримає.

Він опустив руку. Тиск зник.

— Чому я? — хрипко спитала Торі.

Варден дивився на неї уважно, без жалю.

— Бо твоє серце відкрилося без дозволу.

— Це помилка?

— Ні, — відповів він. — Це порушення.

Він підійшов ближче. Камінь під його ногами тихо тріскався.

— Ти людина. Але твоя присутність уже змінює потоки магії. Ти — не обрана. І не випадкова.

— Тоді що я?

Він зупинився перед нею.

— Загроза.

Слово було сухе. Точне.

— І водночас — ключ, — додав він. — Саме тому ти тут.

Торі стиснула пальці.

— Ви забрали мене силою.

— Так, — не заперечив він. — Бо вибір у таких випадках — розкіш, яку світ собі дозволити не може.

Він відвернувся.

— Я існую довше, ніж ваші королівства. Я бачив, як міста зникали через одну неконтрольовану іскру. І я не дозволю повторення.

Тиша в залі була абсолютною.

— Ти залишишся тут, — продовжив Варден. — Навчишся мовчати, коли магія кличе. І слухати, коли я наказую.

Він подивився на неї востаннє.

— Бо поки ти не навчишся контролювати серце,

воно належить мені.

І Торі зрозуміла:

це не була загроза.

Це було правило світу.