Без права вибору

Він не торкнувся її.

І саме це налякало Торі найбільше.

Люди на площі раптово стали далекими — їхні голоси приглушилися, рухи сповільнилися, ніби світ опинився за тонкою скляною стіною. Торі зрозуміла: це не ілюзія. Це контроль.

— Не кричи, — сказав він спокійно. — Ти все одно не зможеш.

Вона ковтнула повітря.

— Що ви зробили?

— Нічого зайвого. Лише забрав у світу зайвий шум, — його погляд ковзнув по її обличчю. — Ти надто голосно світлишся.

— Я не… я нічого не роблю, — її голос затремтів.

— Саме в цьому і проблема.

Він зробив крок ближче. Тепло в її грудях відгукнулося болем, ніби магія впізнала господаря, якого не мала знати.

— Ти підеш зі мною, — сказав він так, ніби повідомляв погоду.

— Ні, — вирвалося в неї. — Я не знаю вас. Я нікуди не піду.

Його погляд не змінився.

— Знаю.

Це слово прозвучало як вирок.

— У тебе немає вибору, Торі.

Вона здригнулася.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Твоє серце сказало, — відповів він просто.

Вона відступила, але простір за спиною ніби згустився. Невидима межа. Клітка без ґрат.

— Я нічого не підписувала. Я нічого не просила, — прошепотіла вона. — Я просто жила.

— Саме тому ти ще жива, — його голос був тихий, але холодний. — Інші на твоєму місці вже згоріли б.

Він нахилився ближче, достатньо, щоб вона відчула холод його магії поряд із теплом своєї.

— Якщо ти залишишся тут, — продовжив він, — твоя сила вирветься. Хтось постраждає. І тоді за тобою прийдуть не я.

— А хто? — ледь чутно спитала вона.

Його губи ледь здригнулися. Не усмішка. Попередження.

— Ті, хто не ставить питань.

Торі стиснула кулаки.

— А ви ставите?
 

— Ні, — відповів він. — Я вирішую.

Він простягнув руку — не як запрошення, а як наказ.

— Ти підеш зараз.

Або я заберу тебе силою.

Їхні погляди зустрілися.

І Торі раптом зрозуміла найстрашніше:

він не був ані рятівником, ані ворогом.

Він був неминучістю.

І її серце, зрадницьки, відгукнулося на нього теплом