частина друга.

Наступний ранок прийшов тихо, але відчуття спокою було оманливим.
Еліза прокинулася у кімнаті, де її залишили вчора. Вікна виходили на вузький внутрішній дворик — старі кам’яні стіни, що відбивали світло, робили приміщення прохолодним і тихим. Лише слабкий запах дерева і старого вина нагадував, що вона не одна.
Вона сіла на ліжко, притискаючи коліна до грудей. Серце все ще билося швидко, але тепер паніки не було — лише легке тремтіння, як після грози.
Двері відчинилися тихо. Леонардо стояв у дверях. Його погляд був спрямований кудись далеко, а не на неї, але вона знала, що він її бачить.
   — Добре спалося? — запитав він тихо.
   — Як завжди, — відповіла Еліза. — Спокійно.
   — Чи достатньо спокійно, щоб думати? — його голос не підвищувався, але важив як камінь.
Він підійшов ближче. Вона не відводила погляд, хоча відчувала, як всередині все напружується.
   — Тут небезпечно, — продовжив він, — але якщо робити те, що я кажу, нічого не станеться.
Вона кивнула.
   — А якщо помилятися? — ледве чутно промовила вона.
Він зупинився. Її питання не було просто цікавістю — воно містило страх і сміливість одночасно.
   — Помилитися можна. Але якщо ви готові діяти розумно, — сказав він тихо, — світ навколо вас стане передбачуваним.
Еліза відчула, як у її думках починає з’являтися щось нове — тривога, яка одночасно притягує і відштовхує.
Весь день минув у дивній тиші. Вона допомагала по дому, намагаючись не зустрічатися з ним очима, а він постійно з’являвся там, де вона не чекала — у кімнаті, на сходах, у вітальні. Його присутність не була загрозливою, але він викликав напругу одним лише поглядом.
Увечері він сів поруч, не торкаючись, але простір між ними раптом став меншим.
   — Ви привертаєте увагу там, де цього не можна, — сказав він, відводячи погляд у вікно.
   — Я просто живу, — відповіла вона. — Мене складно контролювати.
Він подивився на неї. Її слова зачепили його холодну тишу, і, можливо, вперше за багато років, він не знав, як реагувати.
Надвечір вона вийшла на балкон. Місто розкинулося перед нею в теплих вогнях, тихо і красиво, але за цією тишею ховалася невидима небезпека.
Вона відчула, що ціна довіри і безпеки зростає щохвилини, а він — людина, яка здатна змусити її відчувати це на власній шкірі.
І все одно вона відчувала дивне притягання до нього, яке не можна було пояснити.
Тонка грань між страхом і бажанням ставала все тоншою.
І Еліза зрозуміла: цей світ більше не буде її спокійним містом, а вона — не та, хто може залишитися поза грою.
Наступний день розпочався зовсім інакше, ніж очікувала Еліза.
Вона ще не прокинулася від сну, а світ уже накрив її іншою реальністю — світом, де кожен крок міг мати наслідки.
Леонардо не з’являвся одразу, але його присутність відчувалася у кімнаті, наче холодна тінь, що стежить за нею навіть через стіни.
   — Еліза, — почувся його голос із коридору. — Приготуйся.
Вона не знала, що він мав на увазі, але серце її стиснулося.
Він вже не був просто охоронцем її життя, він був контролером простору і часу, у якому вона існувала.
Авто під’їхало до старої фабрики на околиці Флоренції. Тут усе пахло металом і пилом. Людей майже не було, лише кілька охоронців, які кивнули йому, як королю, що проходить перевірку своїх підданих.
Він не звертав уваги на неї. Вона йшла мовчки, намагаючись не видати тривогу, але її руки тремтіли.
   — Сядьте, — сказав Леонардо, вказуючи на старий стілець у центрі великого приміщення.
Вона сіла, серце калатало в грудях. Йому було достатньо одного погляду, щоб вона відчула: будь-яка непослух — небезпека.
Але цього разу небезпека була не лише в ньому.
   — Це ваші перші правила на новому місці, — пояснив він. — І ви не обираєте, чи дотримуватися їх. Ви маєте зрозуміти: тут усе має ціну.
Перед нею поставали папки, документи і деталі, які вона ледь могла зрозуміти. Він хотів, щоб вона побачила світ із його боку, щоб зрозуміла масштаби влади і небезпеки.
   — І якщо ви зробите помилку, — додав він холодно, — наслідки будуть не для мене.
Еліза ковтнула.
Вона відчувала, як всередині росте страх — і водночас цікавість. Його світ тягнув її магнітом, від якого неможливо було відірватися.
Після кількох годин, коли вона вже ледве встигала слідкувати за документами, він підійшов і став поруч. Відчуття, що він поруч, знову змусило її серце тремтіти, але тепер це було не просто тремтіння — це було передчуття бурі.
   — Ви добре справляєтеся, — сказав він тихо. — Але не думайте, що це кінець уроків.
Вона підняла на нього очі. Вони зустрілися поглядами, і вона відчула, як між ними виникає напруга, яку вже не можна ігнорувати.
   — Чому ви так близько стоїте? — ледве чутно спитала вона.
   — Тому що, — сказав він, — тут кожен крок важливий. І я хочу, щоб ви бачили… усе.
У цей момент вона почула постріл далеко в місті, але він не зрушив. Його спокій здавався нереальним.
   — Це нагадування, — сказав він, — що навіть тут, серед каміння і тиші, не всі правила належать вам.
Вона зрозуміла: цей день став точкою, після якої її життя ніколи не буде спокійним.
Вона відчула, що тонка грань між страхом і бажанням стає ще тоншою.
І саме тоді, коли вона вже майже навчилася підкорятися, всередині щось тріснуло.
Вона не знала, що це: страх, роздратування чи дивне захоплення. Але точно знала: тепер неможливо повернутися до колишнього життя.
Вечір прийшов швидко. Місто оповилося золотим світлом, а тіні фабрики стали довшими і темнішими. Леонардо стояв поруч із нею, і вперше вона відчула — він більше не просто спостерігач.
Він змінив правила, і тепер її життя залежало не лише від неї.