частина перша.

Італія вміла мовчати красиво.
Ранок у Флоренції був теплим і надто спокійним для міста, в якому вирішувалися долі. Сонце повільно ковзало старими фасадами, ніби торкалося їх з вибаченням, а повітря пахло кавою, каменем і чимось давнім — тим, що не змінюється століттями.
Еліза Моретті йшла вузькою вулицею, притискаючи до грудей папку з документами. Вона не поспішала, хоча запізнювалась. Їй подобалося це відчуття — коли час ще належить їй, а не вимогам інших.
Сьогодні їй виповнилося дев’ятнадцять.
Але ніхто, крім неї, про це не знав.
Батько не дзвонив уже третій день. Це було незвично. Він завжди телефонував — навіть тоді, коли між ними висіли довгі мовчання, образи й недомовленості. Він завжди тримав зв’язок, ніби боявся зникнути раніше, ніж вона встигне поставити запитання.
Еліза намагалася не думати про це.
Не сьогодні.
Вона працювала перекладачкою в невеликій юридичній фірмі — тимчасово, «поки не визначиться з майбутнім». Вона добре володіла мовами, добре слухала і майже ніколи не задавала зайвих питань. Саме за це її й цінували.
Вона ще не знала, що саме ця риса зробить її зручною.
У кав’ярні навпроти офісу було майже порожньо. Вона зайшла туди на кілька хвилин — взяти каву з собою. Бариста усміхнувся, щось сказав про погоду. Звичайні дрібниці, з яких складається безпечне життя.
Коли двері кав’ярні відчинилися вдруге, повітря змінилося.
Еліза не одразу підняла погляд. Вона почула кроки — важкі, спокійні, без поспіху. Так ходять люди, яким нікуди не треба тікати. Люди, які знають: простір підлаштується під них сам.
Вона подивилась — і на мить забула, як дихати.
Він був високим, у темному пальті, що не пасувало ранковому теплу. Волосся темне, трохи недбале, погляд — холодний і уважний, наче він звик оцінювати людей з першого погляду. Йому було за тридцять — значно. Це відчувалося не у віці, а в тиші навколо нього.
Він не дивився на неї.
Але вона чомусь знала: він її помітив.
Коли бариста подав їй каву, їхні пальці торкнулися випадково — і в ту ж секунду хтось позаду сказав її ім’я.
   — Еліза Моретті.
Голос був не його.
Але саме тоді вона зрозуміла: це не випадковість.
Вона обернулася. Двоє чоловіків. Костюми, спокійні обличчя, погляди без цікавості. Так дивляться не на людину — на завдання.
   — Ви помилилися, — сказала вона автоматично.
   — Ні, — відповів один. — Ви нам потрібні.
Її серце вдарилося об ребра.
Вона інстинктивно глянула туди, де стояв той чоловік у пальті.
Він дивився прямо на неї.
Його погляд був рівний. Не жорстокий. Не співчутливий.
Небезпечний у своїй ясності.
Він нічого не сказав.
Але саме в цю мить Еліза відчула —
її життя щойно відступило на крок назад.
І десь дуже глибоко, ще не усвідомлюючи цього,
вона перетнула тонку грань любові,
яка спочатку зветься страхом.
Еліза сиділа рівно, склавши руки на колінах, ніби це могло втримати серце від втечі.
Автомобіль рухався мовчки — чорний, занадто дорогий для того, щоб бути випадковим. Вікна затемнені, місто за ними зникало, наче Флоренція більше не мала до неї жодного стосунку.
Чоловіки попереду не розмовляли.
Той, що був у кав’ярні, сидів поряд із водієм.
А він — навпроти.
Тепер вона могла роздивитися його уважніше — і це було помилкою.
Леонардо Вальдіні не виглядав агресивним. Саме це лякало найбільше. У ньому не було різких рухів, не було підвищеного голосу, не було показної жорстокості. Його спокій був надто впевненим, надто завершеним.
   — Ви не боїтеся, — сказав він нарешті.
Голос низький, спокійний. Не питання. Спостереження.
   — Боюся, — відповіла вона чесно. — Просто не знаю, що це змінить.
Його губи ледь помітно смикнулися. Не усмішка. Реакція.
   — Розумна відповідь.
Він дивився на неї так, ніби читав текст між рядками. Вона відчула це фізично — як тиск на груди.
   — Ви знаєте, хто я? — запитав він.
Еліза ковтнула.
   — Здогадуюся, що не хтось, кому можна відмовити.
Цього разу він усміхнувся. Ледь. Холодно.
   — Добре. Тоді почнемо з правил.
Авто звернуло з головної дороги. Вона не впізнавала район.
   — Перше, — продовжив Леонардо, — ви не тікаєте.
   — Друге — ви не брешете.
   — Третє — ви не ставите запитань, відповіді на які не готові почути.
Він нахилився трохи вперед. Рух був неквапливий, але простір між ними раптом зменшився.
   — Натомість, — сказав він, — вам не завдадуть шкоди.
   — Це звучить як угода, — тихо сказала вона.
   — Ні, — спокійно заперечив він. — Це звучить як шанс.
Вона хотіла запитати про батька. Про те, чому її забрали. Про те, чому саме сьогодні.
Але третє правило ще звучало у вухах.
Автомобіль зупинився.
Будинок був старий, кам’яний, прихований за високими воротами. Не маєток — радше добре захищена тиша. Таке місце не потрапляє на листівки.
Їй відчинили двері. Леонардо вийшов першим, не озираючись, ніби знав — вона піде за ним.
І вона пішла.
Всередині було прохолодно. Камінь, дерево, запах вина і ще чогось металевого, ледь відчутного. Дім не намагався бути затишним. Він просто був.
   — Ви залишитеся тут, — сказав Леонардо. — Тимчасово.
   — Скільки це — тимчасово?
Він подивився на неї довше, ніж раніше.
   — Поки це буде безпечно.
   — Для кого?
   — Для вас, — відповів він одразу. — І для мене.
Це мало насторожити більше за все.
Він підійшов ближче. Занадто близько. Вона відчула його присутність — тепло, запах, силу, яку не потрібно демонструвати.
   — Ви не належите мені, Елізо Моретті, — сказав він тихо. — Але відтепер ви під моєю відповідальністю.
Його пальці ледь торкнулися її підборіддя — не для того, щоб змусити, а щоб переконатися, що вона дивиться прямо.
   — І повірте, — додав він, — це небезпечніше, ніж здається.
Він відступив першим.
Їй показали кімнату. Зачинили двері. Без замка — демонстративно.
Еліза сіла на край ліжка і вперше за день дозволила собі тремтіти.
Вона ще не знала,
що саме в цю мить
стала частиною гри,
де любов — не нагорода,
а ризик.
І що Леонардо Вальдіні
щойно порушив власне перше правило:
не прив’язуватися.