Тому що він був обценьками

Усю ніч мені снилося весілля. Гарне, затишне, чарівне і навіть чаклунське.

Наречена була вдягнена в фату – темну немов вечірнє освітлення. Жених – навпаки: весь чомусь у моторошно білому. А ще в жовтих черевиках і дуже щасливий. Нагадував п’яницю із чужого весілля – на своє йому повік не потрапити.

Дія відбувалася у відкритій ротонді, згори схожій на колесо.

Лив як із відра дощ, ніяк не заважаючи святковому відчуттю, тим, хто за ними спостерігав. Тобто мені, сновиді. Мабуть, їх уже “розписали”. Зараз саме тривав феєрверк. Корки з-під шампанського вилітали один поза одним. Безгучно. Вони були як рухливі мішені.

Струмені піни проливалися над горловинами зелених пляшок і текли їхніми черевами.

Вряди-годи шампанська піна потрапляла на одяг гостей.

І мовчки шкварчала, як на пательні. Ніхто із учасників весілля, проте, не дивувався, продовжуючи всміхатися. Ніби на камеру. Хіба що… тією камерою був я сам.

Я прокинувся з олов’яною головою, сів на ліжко і зараз же обхопив скроні руками.

Було боляче. Похмуре приміщення – надворі справді, мабуть із самого ранку, дріботить дощ — здається зайвим і нікому не потрібним. І я вже не знаю: що роблю в цьому непотрібному світі. Минуло не більше шести десятків секунд, доки спогади звалилися на мене, як гірське каміння. Зовсім не весільні. Я навіть не зміг пригадати кольору цементу на східцях нашого з нею – єдиного на все життя – РАЦсу. А потім – мабуть, вже по обіді – настав час розплати.

Я добряче знав, що робити. Сотні разів прокручуючи цю ситуацію перед очима німим роликом. І все-таки у реальності все відбувалося дещо інакше. Я взяв стару сумку з-під ноутбука і вкинув туди молоток. Старий, допотопний дідівський молоток – він пузатий із одного боку. З іншого схожий на гриву обценьок. Місце, де забито клин, пофарбоване в червоне. Скільки ж він пролежав у шухляді серванту, доки нарешті знадобився нащадкам, залізничний веселун, вимолювач цвяхів у дощок ?

Доки я тирлувався з голінням і зубною пастою, накидав куртку, чаклував із дверима і вовтузився в сліпому (без лампочки) ліфті, дощ ущух. У повітрі панувало відчуття моментальної весни, притаманне кожному післядощів`ю. Старанно обігнувши калюжі, я підійшов до зупинки і вмостився на добряче просяклій соплями з небес лавці. З неї було видко трифразове блимання світлофора. Та суєти автівок, що вклякали, перш ніж знову потім набирати розгін. Я пропустив кілька автобусів і нарешті дочекався необхідної маршрутки. Потрібно було до кінцевої. Місце біля водія знову було окуповане небалакучою блондинкою – з її вух стриміли білі дроти, що тягнулися кудись туди, всередину тіла, і я подумав, що вона андроїд. Тому мені довелося сісти позаду них.

Із часом таксичка набрала у власні легені люду до відвалу. Отак завжди, коли вона прямує до вокзалу. Чувся спертий людський дух і нестримне відчуття поспіху та незатишку – кому в дощовий день захочеться поїхати подалі від власного помешкання? Навіть на заробітки чи просто в абстрактних пошуках власної втраченої долі. Важко, як годинниковий маятник, до салону угойднулася людина у камуфляжі. У районі парнокопитної бурси-ПТУ, де двієчників досі навчають примудростям сільського господарства. Оскільки його наплічник займав три чверті від усього тіла і солдат був трішки під шафе, а маршрутка — надто вже забита людськими оселедцями, вгойдуючись усередину, вояка насправді ледве не вивалився геть.

Минула майже хвилина, але маршрутка все ще залишалася на місці. Коли секундна стрілка на моєму циферблаті описала ще одне коло, хтось не витримав і поцікавився, чому ніхто не їде. Нікуди. «За проїзд!», – сухо кинув водій. «Я – АТО. Розплачуся на кінцевій, людей повно…», – пояснив солдатик. «Усі ви із АТО! Плати-но зараз!» – зажадав капітан корабля. Заплатив. «Слухай, хлопче, а ти знаєш, що я – сапер, – каже, закінчуючи діалог. – Може, хочеш наступного разу собі якогось гостинця?»

Цієї миті я відчув, що справедливість таки існує. І ще - ревнощі. Так, начебто мене, як нареченого, можуть узяти і вирвати з корінням із власного весілля.

Я цілком солідарний із людиною у камуфляжі. Однак не маю жодного наміру видавати себе репліками. Ледве тримаючись за лівий від себе поручень (здавалося, той аж увігнувся), боєць поліз у кишеню: покласти здачу, частина якої таки розсипалася підлогою. Іще один раз, але не більше, солдат пообіцяв гостинець із фронту. Я усміхнувся самим окрайцем губ і знов прикипів до дерев, що бездумно й безсовісно-самотньо миготять за вікном.

На вокзалі виходжу останнім, а потім, після водійського перекуру, неначе передумавши, знову повертаюся в салон. Мовчки кинувши синю пожмакану п’ятірку на панель приладів. Краби пальців водія зараз же кидаються розпрасовувати синь Франка, а тоді долучають до решти купюр відповідного номіналу.

До салону хтось входить і маршрутка видає звук, схожий на неточну, стрімку ноту. Неначе вона про щось здогадується, але все одно зберіга таємницю, не видаючи її нікому. Ніколи. Водій закурює – смердючий дим тягнеться сизо-синіми смугами в бік немовляти на руках у циганської матері. Мати мовчить, засинаючи, дитина засинає, ніби помира. Маршрутка здригається. Укотре вже за сьогодні котиться в зворотньому напрямку.

Чесно кажучи, я не знав, як сказати йому про це. Бо хоч розумів, що воно зайве, сказати кортіло. Не тому що цього вимагала якась справедливість – просто в такі миті люди мають знати подібні речі. У салоні лишається два чи три пасажири – приблизно стільки ж і впродовж дороги наверле. Чесно кажучи, я уже нічого не відчуваю – всередині мене зараз панує, знаєте, стан стабільного затишку і водночас позаземності, – таке буває часом, наприклад, у дитинстві. Тому, коли ми провтикуємо мою зупинку, я просто проводжу її очима, от і все.