4 Яна

Від несподіванки я ледь не втратила рівновагу. В темряві я не помітила широкоплечу чоловічу постать, бо була настільки поглинута своїм болем, що весь світ став для мене нецікавим, але обличчя юнака здалося мені знайомим.

-Яно, що сталося? - його голос ніби розірвав пелену мороку, яка мене оточила. Очі дивилися стривожено, і, як мені здалося, з якоюсь теплотою. Від цього погляду в мене перервалося дихання, я просто впала на його груди і голосно невпинно розридалася. Він тримав мене в своїх обіймах і заспокійливо гладив рукою по голові: “Все буде добре, тепер все буде добре…”.

Наридавшись досхочу, я почувалася геть знесиленою. Юнак простягнув мені хустину, якою я витерла обличчя і руки, і провів до лавки в тінь каштанів. Я все ще не могла заспокоїти тремтіння в своєму тілі, але раптом згадала, де я його бачила: на проповіді. Невже це було сьогодні?

-Звідки ти знаєш моє ім’я?

-Яно, я приїхав по тебе. Ледве тебе знайшов.

-Ти хто?

-Я - друг. Це довга історія… Твоя сім’я розшукує тебе. Давно розшукує… Просто повір, що я друг.

І я відчула, що вірю йому. Може, тому, що в той момент я дуже потребувала друга, може, тому, що в безкінечному мороці мого життя нарешті з’явилася якась світла шпаринка. Так, мені відчайдушно хотілося йому вірити, але…

-В мене… в нас немає… не було родичів…

-Добре, можливо, ти чогось не знаєш, можливо, я чогось не знаю… сподіваюся, що згодом все стане на свої місця. Краще скажи, що сталося? - від останніх його слів я ніби отямилася. Моя образа, мій біль так бурхливо вирвалися разом зі сльозами, що спустошили мене… але там, на підлозі, в блювотинні залишилась моя мама, і, можливо… так, можливо, вона померла… Треба бігти…

-Там моя мама, їй зле, - я похапцем звелася на ноги.

-Я з тобою. Доречі, я Михайло. - Ми швидко направилися в мій дім. Вхідні двері були прочинені, і навколо тьмавої лампи в тісній захаращеній старим мотлохом веранді, яка слугувала нам коридорчиком, кружляло багато комашні. Мама сиділа на тому ж місці, лишень дужче відхилилася назад, спершися спиною на ніжку столу, в її заскленілих очах застиг подив, а сині уста були скривлені в якійсь моторошній напівушмісці. Михайло торкнувся до її шиї, потім увімкнув на мобільнику ліхтарик і посвітив ним прямо в мамині очі, поривчасто зітхнув і долонею закрив їй повіки. Я ніби не дихала. Цього просто не могло бути! Це неправда! Вона така сильна, вона не могла померти! От зараз вона встане і буде сваритися, що в кухні брудна підлога! Я схопила ганчірку, відро і стала терти підлогу. Думок не було, мабуть, мені тоді було несила думати, тільки сльози ручаями текли з очей і капали на брудну ганчірку. Я так давно не плакала… до сьогодні… мабуть ті непролиті сльози десь назбиралися і тепер так щедро ллються.

-Яно, що ти робиш? облиш! - Михайло взяв мене за плечі і міцно притиснув до себе, - повір мені, все буде добре. Повір. Тепер тобі потрібно відпочити. Я винайняв кімнату недалеко, приймеш душ, поспиш, не треба тут залишатися. Я зателефоную в поліцію, зроблю все, що треба.

Я покірно, ніби зомбі, пішла за ним. Виявилося, що хлопець винайняв кімнату в будинку сільського фельдшера. Михайло перекинувся кількома словами з Петром Борисовичем, і той покликав дружину. Вона лишень глянула на мене, зітхнула: “Дитино, проходь в хату”, і почала розстеляти диван, а мене направила в ванну кімнату, вручивши великий м’який рушник і свій халатик. Я стояла під рясним прохолодним душем і потроху приходила до тями. Як тут гарно і чисто… Зачепилася пальцями за шнурок з сірою торбинкою… Яка гидота! Вже кілька років ця штука висіла на моїй шиї, але відсьогодні - досить! Я зняла шнурок і кинула на підлогу. Потім приберу. Його місце у смітнику! Подивилася на злощасне п’ятенце на своєму лівому зап’ястку, яке спровокувало мамину агресію. Як вона взагалі розгледіла оту мізерну крапку, але неочікувано воно збільшилося і нагадувало пласку білу бусину, ніби нанизану на тоненьку білу ниточку, яка щільно оповила руку. Дивна річ… Справді схоже на браслетку… Як там казала мама? Солошина браслетка? Цікаво, хто вона, ота Солоха і звідки в неї взялася браслетка… Вона моя прабабуся? Чому та браслетка переходить нащадкам? Невже вона справді була відьмою? Після душу мені справді стало легше. Ангеліна Іванівна, дружина фельдшера примусила мене випити гарячого чаю з бутербродом. Потім я з насолодою простяглася на старенькому рипучому дивані. Повіки обважніли і самі собою закривалися. Я охопила правою рукою свій лівий зап’ясток, щоб намацати Солошину браслетку, вона ледь помітно виступила над поверхнею шкіри. Мені не хотілося вірити, що вона - моє прокляття. А якщо мама помилилася, і це не прокляття, а моє благословення? Дуже скоро я міцно заснула.