3

Проповідь проходила на краю села в старій похиленій хатині. Панотець Віссаріон, дуже високий лисуватий огрядний чоловік з рудою кучерявою бородою, яка рідкими пацьорками обрамляла товсті щоки, був, як завжди, одягнений в чорну сорочку і чорні потерті джинси. В кімнаті, як і зазвичай, стояв якийсь приторний сморід і нила давно знайома мелодія.

Ми прийшли останніми. Там вже було зо два десятка прихожан. Зайшовши, ми вклонилися присутнім, які, здавалося, нас не помітили, майже усі, сидячи на стільцях з закритими очима, хиталися під ниття музики. Ми підійшли до Віссаріона цілувати руку. Панотець уважно обвів мене поглядом і, облизнувши товсті вологі уста, повільно подав мені свою руку.

-        Ганно, в тебе сьогодні буде довга ніч, - його добре поставлений, майже ніжний,  голос був таким тягучим і липким, мені здавалося, що він, змішуючись з монотонною музикою, наповнює повітря, і, ніби пліснява, осідає на стіни і одяг, - Анастасіє, прослідкуй, щоб Ганна з опівночі стала навколішки на гречану крупу і чекала так сходу сонця. Чуєш мене, Анастасіє?

-        Звичайно, панотець, красно Вам дякую, - мама надто метушилася і догідливо кивала головою, приймаючи велику руку Віссаріона з куцими товстими пальцями для поцілунку, а, обережно її поцілувавши, поспіхом покульгала в куток кімнати, відшукуючи вільне місце. Я попленталася за нею. Що тут скажеш: знову ніч не спати. Цікаво, мабуть живуть же якось інші люди… без Віссаріона… Ні, краще я про це помрію пізніше… О, здається, я побачила нове обличчя… Хлопець…І, здається, він на мене подивився. Звичайно, я зробила вигляд, що нічого не помітила, і, по можливості, з відсутнім і затуманеним поглядом, як годиться, приготувалася слухати проповідь.

Практично усі присутні вже були у трансі. Віссаріон голосним театральним шепотом лякав божим гнівом і робив настанови для своєї пастви. Черпав долонями воду з невеликого тазу, який стояв перед ним на столі, проливав її з рук знову в тазок і бризкав нею на присутніх. Паства підставляла обличчя, на яких читалась відданість і повна покора, в декого з очей текли сльози, які, змішуючись зі святою водою, повільно крапали з підборіддя. На мене цей доморощений гіпноз, мабуть діяв слабувато, але я навчилася симулювати транс, щоб уникнути зайвого болю, на який був щедрий панотець. Саме йому я завдячую за лозину, яка давно прижилася на нашій кухні в коритчатку з солоною водою, щоб не втрачала своєї гнучкості, на коробку з гречаною крупою багаторазового використання для більш болючого нічного стояння на колінах, та декількох інших пристосувань для боротьби з темрявою і возвеличення святого духу. Мабуть, я таки не дуже великий майстер симуляції, враховуючи, скільки болю мені довелося пережити.

Наше братство носило назву Джерела Господнього, усі ми, крім панотця, носимо на шиї на цупкому колючому шнурку манюсінький сірий мішечок, а що тому мішечку, напевно знає лише панотець.

Я потрапила в братство зовсім малою, і погано пам’ятаю, що було раніше… Те, що було раніше, бачиться мені раєм на землі, хоча, ймовірно, для будь-кого іншого це були б звичайні спогади про звичайне життя. Із останнього, про те, як рай почав перетворюватися на пекло, я пам’ятаю маму в істериці, якусь поїздку в інше місто, коли мама весь час тужила і давала мені настанови: “Яночко, доцю, ми їдемо до твоєї бабусі. Ти її, звичайно, не пам’ятаєш… Це мама твого татуся… Наш татусь загубився, і вона знає, як його віднайти. Якщо ми будемо її дуже-предуже благати, вона допоможе його знайти… Треба її дуже гарно просити. Ти ж скучила за татусем? Ти хочеш, щоб він до нас повернувся?”. Вона була така бліда і засмучена… Потім ми довго блукали по вулицям незнайомого міста, потім довго стояли під дверима якоїсь квартири, які так і не відчинилися… Але врешті-решт через двері надто непривітний жіночий голос нам сказав, що ми ганьбимо їх перед сусідами, і, лишень щоб ми пішли, бабуся нам призначила зустріч назавтра у альтанці за жіночим монастирем після вранішньої служби. 

Я пам’ятаю ту зустріч. Бабуся прийшла з якоюсь дивною жінкою з великими перснями на зморшкуватих пальцях, та жінка час від часу з шиплячим звуком втягувала ніздрями повітря, ніби принюхуючись до нас. Бабуся була непохитною. Мама плакала, стала перед нею навколішки, боляче стискала моє тіло, сичала мені у вухо: “Плач, благай!”. Бабуся ж мене відштовхнула, сказавши: “Йдіть собі, ви його не знайдете, в нього буде інша сім’я, НОРМАЛЬНА! Я все зроблю, щоб захистити його від вас! Ідіть і ніколи не повертайтеся! Ніколи!” І бабуся пішла. А дивна жінка залишилась, мабуть, хотіла піти останньою.

Мама нарешті встала з колін і теж пішла, ні на кого не дивлячись. Я зосталася сидіти на траві. Я почувала себе такою виснаженою, що до всього було байдуже. Не знаю, як я заснула на траві біля альтанки. Монашки, які знайшли мене, розбудили, нагодували. Здається, я ніколи в житті не куштувала такого смачного чаю і таких смачних пирогів… Мабуть, це були останні смачні пиріжки в моєму житті… 

Надвечір прийшла мама. Вона була іншою. Зовсім іншою… Тепер вона була зла, знервована і якась напружено-зосереджена… І з манюсіньким пласким сірим мішечком, наскрізь із середини до країв прошитому єдиним рівностороннім чорним хрестом, на шиї. Другий мішечок вона почепила на мене, схопила за руку і потягла з монастирської їдальні. Так почалося наше нове життя. Життя, сповнене болю, нестатків, життя з частими переїздами по невеличких містечках та селах, життя у злиднях і молитвах.

Мама сказала, що нас спіткала Божа кара, що ми повинні спокутувати гріхи.

Занурена в невеселі думки, я прямувала додому вузькою звивистою стежкою, курява покрила мої ноги, і мені страшенно хотілося помитися і лягти в постіль. Мама йшла позаду, сьогодні вона рухалась особливо тяжко і незгарбно, з її вуст, майже на кожному кроці зривався якийсь звук, схожий на стогін. Цей звук входив в резонанс із моїм станом, він мене ніби лякав і дратував одночасно, і мені так не хотілося його чути… я інстинктивно пришвидшила крок, і зрозуміла, що мама відстає, і тоді мені дуже захотілося побігти, щоб утекти від мами, від цього звуку, від болючих катувань і безсонних ночей. В цей теплий задушливий вечір мені здалося, ніби ця дійсність, оце моє життя несправжнє, просто нічний кошмар, і, зробивши якесь зусилля, я можу прокинутися, і тоді все-все буде інакшим.