2

Від цієї думки я ніби впала з неба… навіть не на землю, а прямісінько в пекло…

Саме в пеклі я живу вже кілька років… І іноді мені навіть здається, що так і треба, так правильно і добре, а іноді я скаженію, ніби дикий звір у клітці… Мама каже, що це просинається нечисть, а нечисть, за її словами, можна вигнати тільки болем. І вона, здається, надто старанно, наповнює болем моє життя… Колись, так давно, що більше нагадує мені старий щасливий сон або вигадку, ми жили в звичайному невеликому містечку на березі моря, в звичайній квартирі, я була звичайною середньостатистичною дитиною, і мала друзів та подруг. Колись… тоді я не розуміла, що була надто щасливою. Мій тато був моряком і він часто бував у відрядженнях, звичайно, нетривалих, але кожне його повернення ми втрьох так гарно святкували…

Я поглянула на годинник у своєму стрьомному старому мобільнику… здається треба поспішати, щоб не запізнитися на проповідь. Я вирішила піти навпрямки через невеликий лісок. Там тече струмок, а мені вкрай необхідно освіжити руки і обличчя. 

Я трохи пройшлася вздовж струмка, підшукуючи підходяще місце, потім скинула свої старі розтоптані черевики, шпурнула поряд сумку і, підбираючи довгий поділ свого мішкуватого плаття, пішла в воду. Течія була нестрімка, але вода доволі прохолодна, я трохи відійшла від берега, нахилилась і, підкотивши рукави, занурила в неї руки. Обличчя горіло. Я вмилася і знов опустила в воду руки, насолоджуючись прохолодою і спостерігаючи за течією. Серце билося, як навіжене, мені треба було заспокоїтися. Насправді, що сталося? Я сама не знала, просто відчувала що той день особливий, що моє життя зміниться, але як саме і чому це має статися, незрозуміло…

Я відчула у воді якийсь рух і від несподіванки ледь не впала, коли до моєї руки щось торкнулося під водою. Я швидко відсахнулась, і в той момент від мене врізнобіч блискавично щось метнулося, здіймаючи хвилю. То ж рибки! Я й не відала, що тут живуть риби! Це було дивно… Я відновила ріновагу, переступаючи босими ногами по слизькому дну, нахилилась, знов зануривши руки в воду, і тут же якийсь надто сміливий карась підплив і, ніби кіт, тернувся сріблястим боком об мою долоню. Ну що за день, що за дива?! Потім якась дрібнота стайкою оточила мої ноги, тулячись до них і подекуди притискаючись ротами. Я зачаровано дивилась на рибок, торкалася їх руками… Час ніби зупинився. Але треба йти. Я зробила крок - і рибки гайнули, наче їх і не було.

Вийшовши з води, я побачила, що змія умостилася на моїй сумці і не схоже, що збирається тікати. Я у зміях не знаюся. Може, вона отруйна? Як це усе недоречно! Я ж поспішаю! І поряд немає ніякої палки! Може, спробувати просто висмикнути з-під неї сумку, та й тікати? Я повільно наближалася до своїх речей, а змія підняла голову і уважно спостерігала за моїми рухами. Яка ж вона гарна та граційна! Ніколи не думала, що змії мають таку заворожуючу красу! Я замилувалася нею, страх десь подівся, і я чомусь простягнула до змії руку. Вона подалася назустріч, змелькуючи роздвоєним язичком, швидко і міцно обвилася навколо моєї правиці. Чомусь мене це зовсім не збентежило, я погладила її пружне прохолодне тіло, лівою рукою підхопила сумку та черевики і пішла вздовж струмка. Мої дії були суто інтуітивні. Змія затрималася на моїй руці лише кілька хвилин, потім несподівано шугнула в траву, а моя рука ще якийсь час зберігала приємне відчуття, схоже на дружнє заспокійливе рукостискання. Насправді хтозна, що допомогло мені прийти до якоїсь внутрішньої рівноваги, чи то холодна вода, чи дивні риби, чи неочікувані обійми змії. Хоча поведінка риб та змії взагалі мала мене збентежити…

Мама, як завжди, а останнім часом - особливо, напружена і знервована, пильно подивилась мені в очі, і під її поглядом холодок пройшовся по моїй спині.

-        Ганно, щось сталося? Ти сьогодні затрималась!

-        Я не Ганна, я Яна! – хотілося викрикнути у відповідь, але я розуміла, що нічого гарного з того не буде, а буде більше болю, тому я прикусила губу і тихо відповіла:

-        Нічого, звичайні шкільні справи, весь клас затримали після уроків, я ніяк не могла піти, пробачте, мамо.

-        Не бреши мені, я бачу, що ти сьогодні збентежена, показуй руки.

Не знаю, що вона очікує побачити на моїх руках, крім синців, але слухняно підкочую довгі рукави до ліктів. Вона уважно вивчає їх, потім витягає тонку гнучку лозину:

-        Давай! – я звично простягаю руки долонями вниз і стискаю зуби.

-        Мамо, за що? – вона кілька разів старанно і боляче б’є лозиною по моїх руках, і вдоволено кривить уста, коли з моїх очей бризкають сльози.

-        Я ще не відаю, за що. Усі ми грішні. Наше тіло – темниця душі. Тіло радіє – душа помирає. Тіло страждає – душа торжествує, - майже урочисто промовила вона, а потім додала: здається, що щось ти таки приховуєш. Якась ти сьогодні інша… Нічого, панотець щось та вдіє. Ходімо на проповідь