1

- Що, говори, що тепер? Хочеш на мене накинутися? Що ти мені зробиш? – його сильні липкі пальці міцно стискали мої руки трохи вище зап’ясть, а в спину боляче вперлася дверна ручка, тому що я інстинктивно відступила назад, а ззаду як раз були зачинені двері в підсобку з кабінету хімії. Долоні хлопця були такими гаряче-вологими, що я відчувала, ніби довгі рукави мого плаття в місцях, де він тримав, наскрізь промокли і прилипли до моїх рук.

Василь був значно вищим і міцнішим за мене, його блідо-карі, фактично жовті, очі нахабно дивилися на мене впритул зверху вниз, гидкий сморід гниючого зуба проривався крізь морозну м’яту жуйки, яку він час від часу перевертав язиком в своєму роті.

- Ну так що ти мені зробиш? Ти ж припорошена! При-по-ро-ше-на! – виразно по складах повторив він, і його смердючий подих наповнив мене відразою і злістю.

- Сем, подивись на неї, чого вона від мене хоче? – звернувся він до свого приятеля, який сидів на одній з парт в пустому класі неподалік від нас і зацікавлено спостерігав інцідент, - Мабуть, я їй подобаюсь, вона хоче мене розважити, але соромиться. От я і кажу: не соромся, тут всі свої!

Сем догідливо похихикав, а я подумала, що, якщо плюнути цьому покидьку в око, мабуть, він відпустить мої руки. Але їх двоє, і я не встигну добігти до виходу.

-        Слухай, Припорошена, чи я к там тебе… Ти ж хотіла розважитися – він потягнув мене за руки, вочевидь, намагаючись взяти обидві мої руки своєю однією, щоб вивільнити свою одну руку, але я щосили пручалась, і він звернувся до Сема: - Сем, що ти там приріс до парти, йди допоможи дружбану Припорошену розважити!

Сем знехотя зліз з парти. І раптом щось сталося. Сама не розумію, як безсила злість і відраза могли перейти у спокійну впевненість. На мене ніби зійшло натхнення…. Можливо, тому що я, мабуть вперше у житті так завзято пручалася. Здається, раніше мені не доводилося давати фізичний опір – просто на мене не нападали. Правильніше сказати… в мене не було таких сутичок з однолітками, бо коли тебе карає рідна людина, мова не йде про якусь бійку чи активний супротив - там усе по-іншому, принаймні, для мене. Однолітки мене, як правило, ігнорували, зневажали, дражнили, не помічали…

-        Слухай мене, пацюк! – я ніби зі сторони чула свій негучний, але надто впевнений для цієї ситуації, ніби металевий голос. Сем остовпів на половині шляху, а Василь нарешті відпустив мої руки. Жовті калюжки його оченят серед рудуватих вій смішно округлилися, а нижня щелепа одвисла.

-        Щоооо?

-        Давай мій блокнот і забирайся. Геть! –Занадто енергійне “геть!” так стрімко вилетіло з мого рота, що забризкало слиною обличчя хлопця, і, мабуть таки поцілило в ліве око, бо він його став його незграбно терти тильною стороною долоні, проте початковий шок від моєї зухвалості потроху випаровувався, і звична нахабність повертала своє панівне становище. Він криво посміхнувся, витягнув з рота жуйку і приліпив її на двері підсобки за моєю спиною:

-        А то що?

-        А от що! – о, як мені хотілося дати йому ляпаса або вчепитися в його горлянку, або вдарити кулаком в нахабне око, щоб довго-предовго на тому місці красувався гарний фіолетовий фінгал, як мені хотілося СВОЇМИ РУКАМИ, саме руками зробити йому боляче, нехай навіть після цього зі мною скоїться щось сташне, нехай! Але ні, ні, ні, я відчуваю, що можу дещо… дещо краще, дещо цікавіше, дещо надто гарне та смішне. Те, що стане нашою спільною веселою таємницею.

-        Подивися на мене, пацюче! – його жовті очі якось дивно слухняно втупилися в моє обличчя.

Василь оторопіло дивився в очі цієї дивної Припорошеної – ото ще мені цаца. ЇЇ ніхто в класі за людину не вважав, така собі сіра-сірезна миша в якомусь мішку замість плаття, ніхто з нею не розмовляв, а він, Василь навіть не пам’ятає її імені. Нащо він взяв її блокнот? Ну, це неважливо, ця дурепа щось там писала і малювала. Узяв для сміху. Там якісь типу віршики, малюночки. Можна було назавтра написати таке на дошці перед першим уроком, і дописати щось смішне, типу «Авторка Припорошена закохана у …» у кого він ще не розібрався, але це і не важливо, можна вписати, наприклад, Йосиповича, кульгавого дідугана-шкільного сторожа, або у привид Сосюри, або у дерево за парканом. І це було б смішно, це було б весело і дотепно. А ще аби ця Припорошена, яка ні на кого не дивилася і завжди була якась похнюплена, щоб вона голосно розридалася, вибігла із класу, усі б сміялися, потім почали шукати винного, потім його, Василя, можливо, повели б до директора. А що – краще до директора, ніж ота контрольна з хімії, хто її придумав, ту хімію? Василь міг чим завгодно заприсягтися, що хімія йому ніколи в житті не знадобиться. Але, до речі, які в неї дивні очі, навіть гарні. В таких, як вона, дівчат, очі не повинні бути гарними, це ненормально, це неприродньо… але очі, вони якісь сяючі, якісь незбагненно…

-        Гей, друже, ти що там прикипів, дивись, що ти накоїв! – Василь ніби прокинувся від міцного поштовху – Сем щосили ляснув його плече.

-        Що сталося? – Василь тупо моргнув і подивився в ошалілі очі приятеля, який вказував йому на підлогу під ногами. Так, так, Василь стояв у калюжі… у калюжі власної сечі! Його мокрі штани, а ще більше – мокрі шкарпетки були ще теплими. І якимось краєм свідомості Василю це тепло здавалося приємним.

-        ТИ! Сука! Що ти зі мною зробила? – голос Василя був якимось надірваним, ніби спросонку, - я тебе зараз… зараз…

Я вже спокійно стояла збоку біля його рюкзака з простягнутою рукою:

-        Давай блокнот, пацюче! – Хлопець непевними кроками підійшов, якимись надто механічними рухами витягнув зі свого рюкзака мій блокнот і простягнув мені.

-        Я – Вася, - сказав він сонним голосом і мляво, якось знеможено плюхнувся на найближчий стілець. Очевидно, навіть у такому стані йому не подобалося називатися пацюком. Ну добре, буду мати на увазі.

-        Ти, дурепа, що ти з ним зробила? – не надто агресивно виступив Сем.