Повчання двох…

.. Аби щось створити, – казав Гете, – треба чимось бути.

Так приблизно повчав мене й бригадир.

– Чого це ти, – пускав він зморшки у куточках своїх очей, – погодився на третій розряд?

– Та да, – мурмотів я, – дав маху…

– Іди, – тицяв він у бік контори, – скажеш, що передумав…

– Та, – мичав я у відповідь, – хочу чесно досягти такого ступеня умінь... Аби бити в змозі підняти і їх до рівня свого духу...

– Ох, ні хрена загинаєш, – поклав бригадир дев`ятнадцятого ключа на верстак…– Ну, як знаєш…

Увечорі повчала мене Наталя, по-своєму…

– Ти читай Томаса Манна. Хоч потрохи… Розумієш, – вона ніяково посміхалася, – моя мама професор... І точно запитає, чи читав ти...

Ми сиділи у «Ведмедику» на Советской. Вона сьорбала гарячий шоколад. Я цмулив каву, заварену по-турецьки.

– Ти, – раптом всміхнулась Наташа і стала ще принаднішою, – можеш її розігріти трохи.

– Розігріти?

– Угу, – відсунула вона порожню філіжанку, – зробиш такий серйозний фейс і скажеш, – вона ще ширше посміхнулася, аж до маленьких зморшок у кутках її очей, як бригадир. – Ну, скажеш, що коли Томас Манн писав про композитора Леверкюна у романі «Доктор Фауст» то користувався монтажем.

– Монтажем?

– Ось саме! Монтував, скажеш, чужі мотиви, почерпнуті з багатовікової історії культури... І це дедалі ставало його принципом... І додай, узявшись за голову із придихом, але не захоплюйся, так: проводив цей принцип послідовно і не ховаючись...

– А ти звідки знаєш?

– Із її дисертації...

І Наталка засміялася, відкрито. Дзвінким голосом. Ні від кого не таючись...