«…Подібно до часу, простір народжує забуття; він досягає цього, звільняючи людину від звичних зв'язків із повсякденністю, переносячи їх у якийсь початковий, вільний стан, і навіть педанта і обивателя здатне раптом перетворити на бродягу. Кажуть, що час – Лєта; але й повітря даличини – такий же напій забуття, і нехай він діє менш ґрунтовно, зате – швидше…»[1]
Читання книг, як і спогади, втілюють минуле в сьогодення, а сьогодення – в минуле... Тим самим підтверджуючи зв'язок всього сущого...
[1] Томас Манн «Волшебная Гора», М. 1959, стор. 10.