У білому розмаю

Цей день, – прокидаюся я з думкою, – ну що він принесе?

У Харкові думав інакше. Часи були інші. І навіть на руці тихо цокав годинник.

Прокидався я о п`ятій ранку. Снідав нашвидкуруч. Згортав собі якийсь бутерброд на перекус… І сягнистим кроком шурував до тролейбусного кільця на Дзюби. В юрбі пасажирів, таких самих як і я, компостував талончика за чотири копійки… І сумирно їхав до Канатної фабрики. Долав турнікет прохідної за п`ятнадцять хвилин до шостої. І починався робочий день.  Робочу людину шанували тоді, як ікону. Іч, скаже якийсь читач, загинає… Але  так мені тоді здавалося. Тепер – я в це вірю. А віра не потребує доказів. Їй не треба їх перечислення…

Нині ж – хіба що перечислити втрати… Втрати від цієї клятої війни... І втратам цим кінця не видно… І стукає метроном над містом. На спомин загиблих. Вже  третій рік поспіль…

О, ментальність – що безодня…

«На вівтарі – чи голуб, чи вівця,

Чи навіть бик – як хто багатший Креза;

А ти терпи – терпцю нема кінця,

Він як офіра під сталевим лезом…»[1]

А під небом буяють вишні квітом. Цього року – зараннім. Ще й квітень не фінішував. І щебет птах, крізь чорну сутінь роздумів…

І тоді торкаюсь спогадом до Харкова восьмидесятих… І відміняюсь, душею. Там я шукав любові. І вона шукала. І добре нам було, обом…

Разом я і вона…

Тепер наші індивідуальні долі виростають у моїх спогадах вже до символів... Символів, за якими ми губимося вже  в долі країни, в мороку політичних і філософських систем…

І  читаю знову «Чарівну гору»… Ні, ще не темно… Хоча громаддя хмар таки душать небо… І сприймаю нині образну мову автора, все більше як мову іносказань... Так, Томас Манн відкидав чужі йому системи мислення... Він знаходив до них аналогії, характерні...

Там концепція лібералізму постає картиною італійського саду. Саду, з оманливими міражами…

Тоталітаризм – як крижане поле, неживе...

Формалізм – як мертва симетрія сніжинок…

І сиплються з вишень пелюстки їхнього білого цвіту... Але вони не мертві... Їх запилили бджоли, ці трудяги, що живуть кілька днів всього...

[1] Микола Петренко «Пожертва» у книзі «Без жодної цятки»., Львів, 2016.