До свого сприйняття світу

... Чи любив я тоді Наташу? Чи кохала вона мене?

Вона була красива дівчина, як всі харківські… Але й не всі…

Їй було 19, мені 21 рік.

А поміж нами шастала весна…

В нас буяла молодість. Ми жили у Харкові. У місті, що рясніло красотами й спокусами. Вони не ховалися десь. Вони були наявні всюди. В оздобі вулиць і парків. У блиску вимитого ранками асфальту Ленінського проспекту і бруківки Сумської.

Навіть коли ми кривуляли задвірками, не помічали тамтешньої кволості…

У Харкові нема тужливих берегів… Тільки вітер розбігу. В підголосках дротів тролейбусів і трамваїв… Згадаю, аж душа співає… Бо все я там бачив тоді, здавалося якимись новими очима…

Мої почуття до Наташі не засліплювали мене. Навпаки, робили майже ясновидцем. А спілкування збагачувало... Ми все ще притиралися одне до одного. Вона багато говорила про літературу. І ці розмови поглиблювали мої нові відчуття. Відчуття краси світу. Насамперед світу навколишнього Харкова... А найбільше – краси нашого існування в ньому... А в захваті хіба не втішишся…

Її мірою справедливості був тоді Томас Манн. Вона майже цитувала його. І мені це не набридало…

... А сніг вже брався настом. І сонце, відбиваючись у вікнах, у тому ж насті вже весняному, видбирало очі...

Та, хай би там що, а читаючи вечорами нові для мене книги, я поволі почав розуміти, як письменник розкриває антагонізм тіла та духу... Як він показує реалії життя та аналізує механічну цивілізацію і людяність в ній. І здоровецький роман «Чарівна гора» поглинався мною мов смачний напій…

Мене захопило не чуже життя персонажів. Захопило спонукання до свого сприйняття світу, індивідуального. Я ставав читачем, справжнім, вдумливим. І відчував навіть якесь фізичне зростання моєї голови… І надзвичайне прозріння власної особистості... Так, саме так супроводжувало мене тоді читання «Чарівної гори»…

... Нині, перед Пасхою 2025 року, я перечитую цей роман знову…

«Душею цього світу, – читаю я, – стали гроші... тим самим досягнуто перетворення життя на справу диявола...»

Гансу Касторпу в романі йшов 23 рік. Мені було тоді, у Харкові 21, а Наташі 19…

І батько Наташі казав мені тоді, у Харкові, на вулиці Ганни, майже Манновськими словами:

– Щоб тут, у місті, грати відому роль і жити, як ти захочеш, потрібно ще пристойно заробляти, – він примружив свої очі й додав, – а голе споглядання своєї епохи прозріває насправді… Але, без бабок, рано чи пізно а ти відчуєш, відсутність будь-яких серйозних надій та перспектив. Затям собі це, синку!

…Я знову стежу, як у романі гинуть різні герої... І лише Ганса Касторпа автор намагається врятувати та вивести на прямий шлях. Але і Ганс Касторп – суперечливе і навіть гумористичне втілення мрії про духовно здорову людину… Але тепер я насолоджуюся красотами його стилю. Він – у насиченості філософської думки... В точності авторських коментарів, аж до афористичності... «... не виключено, що Ганс Касторп приєднається до радикалів, стане бунтівником, неосвіченим руйнівником старовинних будівель і пейзажних красот, як єврей, що не знає стриму, або позбавлений піетету американець, який віддає перевагу поступовому і природному прогресу життєдайних умов різкому розриву з поважними традиціями минулого і готовий залучити державу до ризикованих експериментів...»[1]

[1] Томас Манн, «Волшебная гора»., М.1959,. Собр. соч. Т.3, стор.53.