Позументи і декольте

Де немає порівняння, там зникає і масштаб... Теж саме вичитував я з Томаса Манна.  Розлога повість «Серть у Венеції» була цікавою. Але, не цікавіше Наташі... І мій щовечірній шлях із Дзюби на Ганни живив мене значно сильніше... І навіть духовно...  Що мені було до якогось там письменника Густав фон Ашенбаха…  Завзятий і працьовитий німець-стариган закохується у привабливого польського хлопчика Тадзіо…  Якийсь підерастизм… Щоправда теоретичний… Бо закоханий так ні разу й не поговорить із  мальчіком… А тут ще епідемія холери. І письменник вмирає... Вмирає картинно, супроводжуючи останнім поглядом Тадзіо, який купається в морі... І хлопчак обертається в бік письменника і дивиться на нього... А той конає собі далі…

Така собі історія про пристрасть як затьмарення розуму та тужливу деградацію…

У Першому Комсомольському якраз тоді давали однойменний фільм Лукіно Вісконті. Наталя хотіла подивитися. Ми пішли.

– Там, – агітувала вона мене дорогою, – Дірк Богардом у ролі Ашенбаха.

Я плентався мовчки. Ні про якого Дірка не знав. Та й не дуже кортіло взнавати.

– Ти мусиш, – із запалом доводила вона, – порівняти книгу і фільм. І збагнеш, що книга завжди сильніша.

Ми йшли неквапом.  До початку сеансу був час. Наташа купила квитки заздалегідь. Як вона казала «опісля тих оглядин».

– Це я так, – усміхнулася вона, – без розрахунку на вічність.  Не злись... Я ж знаю про спільне існування силоміць... Це страшно…  Та, найстрашніше – наждак звички. Це зло.

– У світі часто верх бере зло, – зітхнув я вже у кружалах вечірнього світла Советской, – проте це виняток, а не закон…

…На Сумській ми зайшли спершу до «Затишку». Спустились недовгими сходами у бар. І, не роздягаючись, випили трохи марочного вина, для настрою.  Затим перетнули вулицю і пішли в кіно.  

Скинувши пальто, Наташа предстала у всій красі… Плаття голубуватого відтінку… А навколо її шикарного декольте красувалося півколо позументу, срібного. І плаття і позумент і декольте збільшили труднощі мого перехідного з бару в кінотеатр періоду, враз.

Я аж рота роззявив.

– Для  естетики та еротики, – поправила зачіску Наташа.

– Мені доведеться, – прокинувся я, відчуваючи якусь непоясниму й собі гордість, – докласти багато зусиль... Аби придушити свої бажання там, у темряві залу...

– А ти, – поцілувала мене Наташа, миттєво,  – перетвори їх на бажання насолодитися фільмом. Не дарма ж він отримав премію на Канському фестивалі. Ось, може, раз покажуть і знімуть з прокату, різні там, – вона підвела очі вгору, – ущербки…

Дивлячись фільм, ловив себе на якомусь брехливому втіленні... Від того і саме кіно здавалося безглуздим… Навіть найщиріші почуття і найдобріша воля не в силах протистояти злому збігу обставин... Тим більше неприродних…