Сім слоників і «Смерть у Венеції»

 На шафі стояли сім слоників. Батько Наташі дивився на мене бочком. Дещо підозріло на мої руки. Там крилися чорні обідки нігтів…

Мати подала мені чашку кави. Піднімалася пара. І через неї я споглядав Наталку. Вона, рум`яна від тепла підморгнула мені.  Я сидів, наче ковтнув лома. Так, як мене вчила моя бабуся. На краєчку «вєнського стільця». Мовчанка дещо затягувалася.

– Ер із ніхт цейер реднер, – мовила, посміхнувшись професорша до Наталі.

– Мама, – посміхнулася їй та, – Саша знає німецьку...

– О! Приємно.

Знову запала тиша. Тренькнув старий годинник, відбивши чверть години.

– Саша, – заговорила Наталя, – працює на заводі. На Канатці. Слюсарем, четвертого розряду.

Із кутка своїх очей її батько ще раз зміряв мене. Глянув на мої руки, що якраз підносилися вгору, аби підперти моє лице. Я перехопив його позір.

– Але, – провадила далі Наташа, – він готується до вступу в інститут.

– В який? – пожвавіла очі професорша.

– Культури, – відповіла за мене її дочка.

– О! Там завеликий конкурс. І у нас там немає зв`язків. Але навести можна.

– Дякую! – озвався я, – Не треба турбуватися. Я вже відвідую підготовчі курси. Після роботи.

 – Це правильно! Да..! Але ж важко, напевне? Після вкалування, а!

– Та да, – скроїв я розумний вигляд, – шлях до знання і успіхів у житті не буває легким. Це не два пальця обісцять…

І раптом все змінилося…

Посміхнувся батько.  Він навіть підвівся. І крякнув.

– А чи не випити нам по сто грамів! – сказав він. І то була не пропозиція, а команда.

– А чого ж не випити, – потягла руку до карафки професорша. – А шо Ви, Олександре, читаєте? – і наливала у маленькі скляночки вона прозору горілку, і запитувала.

– Да так, трохи. Коли час випадає. Бо запроси Наталі фізично вдовольнити можу, але морально над нею не літаю… Вона поставила наді мною опіку…

Після третьої чарки все зробилося якимось весело-туманним. Незрозумілі уявлення про Натальчине походження роз`яснилися… Вони були цілком присутні і водночас, мене вони анітрохи не цікавили… Наталка угледіла це… Вона сиділа мов троянда. У червоному платті. Із дивною зачіскою і якимись камінчиками у волоссі. Камінці ті виблискували…

– Па, – потягла Наталка батька за рукав, – може досить на сьогодні!

– А шо, – дістав той із кишені сигарету «Запашні», – шо ти Олександр про себе думаєш? Ким хочеш стати, ким?

– Чільні посади, – примружив я праве око, – вже заняті відомими. А тих, хто там раніше сидів, порозтикували по різних синекурах…

– О! – втрутилася проферша, – ви знаєте що таке синекура.

–Ато!, – розвивав я свій авторитет, – Посада, що приносить прибуток, але не пов'язана з серйозними обов'язками… Оплачуване неробство, одним словом.

– Я б додав, – запалив сигарету старий, – високооплачуване неробство.

Запахло м`ятою, ментолом. Батько підвівся, пройшовся по килиму із рослинними візерунками, підійшов до канапи й сів.

Наталя схилила голову набік й підморгнула мені, мовляв все добре…

Мати її дивилась на мене по-доброму. Але кусала спідню губа. Куточки її вуст тремтіли…

– Так шо ж ви читаєте, Олександр?

– Томаса Манна, – відказав я, – «Смерть у Венеції»…

Професорша позирнула на свою дочку потім на чоловіка й ущипливо повела далі:

– Для чого це вам?

– Щоб задовольнити справедливе прагнення і жагу, – змахнув я невидиму пилинку із моїх брів, – позолотити робочі будні чарівними мріями, ідеалами, красним словом, майже поетичним вмінням Томаса Манна монтувати чужі мотиви, почерпнуті з багатовікової історії культури…

Батько припнив курити. Загасив бичка у кришталевій попільничці. Витер другим боком долоні губи  і втупив очі в мою душу…

Наташа підшла до програвача «Унітра» і поставила платівку Далії Лаві. І вся кімната наповнилася хрипким але сексапільним голосом, одразу:

«Komm wieder, wenn du frei bist,

Sonnst hat es keinen Sinn…»