Доктор Фауст

... Я замислився… Тож зайшов до фабричної бібліотеки і взяв того «Доктора Фауста». То був дебелий том. Цеглина… Я засунув його до пазухи, під пальто. Руки мерзли… Ну, подумалось, перевірю чи не дурять мене фельдшериця із професоршою…

Над Харковом, непорушним і гранітнокорим здіймалося небо. Сіре, самотнє. І шмат мого міста під назвою «Нова Баварія» знову поглинав мене.

Я виріс тут. І знову чекає мене тутешній час… Але, подумалось, чекає таки якісного і кращого…

Дзвін штанг тролейбуса на замерлих вже стиках дротів. Мов подив градобою… Стомлені, але із живими очима, робітники. Їду я додому, на Дзюби… Моя душа звеличається… Може, її гріє та книга…

Повечерявши почав читати… І захопився тим читвом… А коли заснув, опинився в зміїному царстві… Там пожерали самі себе не лише плазуни, а й сонце і місяць…Прокинувшись, я зрозумів, що росту… Не фізично, бо й так був метр вісімдесят сім… Росту свідомістю. Може, й духовно подумалось тоді…

І моя, майже середньовічна душа, всотувала зарозумілість того роману, інтелектуальну… Вона, та зарозумілість, якось поєднувалася із моєю душевною зашкарублістю… І я наче ставав більш вільним. Вільним від самого себе…

Я не дуже розбирався в зашморгах музики… Хоча й закінчив музичну школу. Але то було давно. Втім, найтривожніше, що відчував я у музиці того головного героя Ліверкюна, мене бентежило. Бентежило вже тим, що ні нот ні самого звучання із роману не вичитувалося і не чулося… Та, якась мелодія лунала в мені… І холодна відчуженість від людського світу примітиву проникала до мене. Вона, щоправда не посилювалася, але по іншому став сприймати я світ… Якось так…

Я проковтнув роман у шістсот сторінок за три вечори…

Я навіть манкував Натальчіними обіймами… Бо це була серйозна книга, людяна. Попри скептицизм, якому я не дуже давав вирватися назовні. Література справжня, подумав я, може що завгодно створити з людини… Навіть досконалу… Адже я був варваром і спокійно уживався із культурою. Сявкою з Нової Баварії. Я ще й перебував ним. Та тепер мені не хотілося ним залишатися… Мій розум занепав від недовантаження його. І от я відчував якусь суголосність. Суголосність того, чого я навчався в іншого. У письменника. Я не намагався тоді вникати у ті мистецькі засоби романотворення. Я не розгадував ще те, як це зроблено. Але для мене вочевидь поставало невіддільне від літератури подальше життя…

Так, на "Новій Баварії" я відкрив собі Томаса Манна. Вірніше, Наташа відкрила мені смак до літератури. І той смак перетворився з роками на жадобу самоспорудження, невтомну… Але саме це відчуття тоді мене і бентежило…