Непроста справа

... Томас Манн ніколи не приховував, що письменство було для нього непростою справою. Він працював над своїми романи та оповідання всього дві-три ранкові години на день і рідко писав більше однієї сторінки… І тут мої роздуми перемикає згадка…

... У рідному Харкові я вперше зацікавився творчістю Томаса Манна. Я тоді працював слюсарем на канатній фабриці... Вдень вправлявся із рашпілями, підшипниками, сальниками, зубилом та молотком... Вечорами блукав містом... Із дівчиною Наташею. О, красуня була... Ми познайомилися із нею на її практиці… Сталося те ще на станції Лихачове… Я щойно повернувся із Армії… Блудив із друзяками по дівках. Їздили всім ареалом електричок Південної залізниці, аж до Лозової... Зрозуміле діло як на 21 річного дембеля… І в ті часи, ми теж свого роду писали «романи»… І на день рідко їх писали більше «однієї сторінки» із чарівними і не дуже таким «тьолками»… Ніде правди діти. А хто в Харкові такі романи не писав?… Так, от розпочався із Наташею роман... І затягувався… Її чорні, мов антрацит, із блиском очі стрельнули в мої, карі… І наповал… Наташа була «фельдшер-практикантка». Я парубок у армійських ще штанях… Але ми дісталися Харкова-Пасажирського. Я заради форсу, запросив її до ресторану «Южний». Вона посміхнулася, наче не знала що і казати. Та враз очі її метнули блискавку.

– Не так швидко!, – мовила вона твердо... І ми рушили до неї, на вулицю Ганни, разом…

Я теревенив їй про свої героїчні служилі дні… Вона розповідала про книги Томас Манна… Я ні сном про нього ні духом…

Ми тупцяли від вокзалу пішака. У нас була дальня дорога… І не тільки у прямому сенсі слова того… Ми притиралися, йдучі, один до одного… Рідна Свердлова переходила мостом через Лопань, шикарну… Там ми звернули на Тевелєва, широку… Я пригостив дівча морозивом «Ескімо», за 28 копійок.. Собі взяв «Фруктове», за 8…

Був день, як день. І раптом він покращав… Він неначе просвітився… Просвітився тим щемом, що закрадався в моє серце… Наташа наче розквітала, невідрізнимо від моїх уяв… А ті вже заходили далеченько… Що ж, ми рушили далі… Перейшли ще міст Московського проспекту… І все воркували мов ті голуби... Існує ж царство вигадок і мрій… Ми ще звернули праворуч. І пішли дещо навпростець… Рідний Харків нас балував… Хоча були ще перші дні зими, та проглянуло сонце. І ще не прикрита снігом трава, зазеленіла, яскраво... Здавалося над нами закружляли пташки… І, навіть тенькали горопахи, недолуго, але для нас… Ах, Наташа… Вона була довгонога, пропорційно збудована… І головне, з нормальною чутливістю… Справжня харківська заноза! Авжеж…, була саме такою, якої я тоді хотів… А день потроху догорав...