Естетичний фундамент

Скільки протинявся я світом. Аж жах. Жахливо від того, що не вкладав я душі. Наче і робив я все у стані прострації. Тепер, у ліжку я намагався збагнути долю…

Душа, читав я колись одного поета, скидає шкіру… Стає мудрою. Їй вже не треба ні шовків ні хутра… Не треба й звучних фраз…

Томас Ман прожив вісімдесят років. Помер легко. І якщо вимірювати щастя творчої людини радістю роботи та удачами задуманих і написаних книг, то життя його було щасливим.

А нічого із нічого не буває…

«…Естетичний поштовх не дозволяє художнику дивитися на мистецтво як на звільнення від будь-якого людського обов'язку, – говорив Томас Манн, – воно змушує його створити будинок, сім'ю, підвести під своє духовне життя, як би воно часом не було химерним і безладним, твердий, гідний фундамент ... Якщо я так діяв і жив, то, безперечно, вирішальне значення на мене справив приклад батька…Як часто помічав я, навіть ловив себе на тому, що особистість батька потай служить для мене взірцем, що визначає всю мою поведінку…»[1]

І відтак у кожній книзі письменника подробиці тільки здаються читачеві випадковими і неважливими... Насправді ж вони містять біографічну цінність автора, визначну. Та повторюватися на цю тему не буду. Про неї писав у книзі «Еміль Золя і гулке читання в Україні»…

За плетивом складних колізій художнього твору – минуле автора.  Воно наплива й наплива… Неначе з ночі безсоння…

«…Минуле – це криниця глибини невимовної. Чи не назвати його просто бездонним? Так буде вірніше навіть у тому випадку і, можливо, саме в тому випадку, коли йдеться про минуле всього лише однієї людини, про те загадкове буття, в яке входить і наше власне життя, сповнене природних радощів і надприродних прикрощів…»[2]

[1] Промова з нагоди святкування 700-ліття «вільного міста» Любека. 1926 рік.

[2] Томас Манн «Иосиф и его братья», том.1.