Альптраум

Преамбула

Літературна спадщина великого митця включає і опір. Спротив, який він викликає проти самого себе. І це не завжди питання простого непорозуміння…

Навіть несправедливий напад іноді може дати нам усвідомлення більш плідне, ніж похвала. Наприклад, що найбільше цікавить читача у запереченнях, висунутих Новалісом проти Гьотівського «Вільгельма Майстера»?  А проймаюче неприйняття Гьоте філософом К’єркегором? А критика «Фауста» іншим філософом Джорджем Сантаяною? А застереження, висловлені Ортегою-і-Гассетом у його відомому есеї «Просування Гете зсередини»…

Отак і трапляється, що тлумачення такого роду цілком здатні покращити наше розуміння... Як це не парадоксально…

За будь-яких обставин важливо одне: перспективи!

Так, це вони піддають наші судження найгострішому випробуванню. Випробуванню саме там, де ми сприймаємо щось бездумно, на віру... Тому і звертання до опонентів праць Томаса Манна дає надію отримати глибше їх розуміння.  Я тим більше схильний до такої процедури, оскільки Томас Манн можливо – найбільш суперечлива постать у німецькій літературі ХХ століття… Та, зважаючи на майже неперевершений потік критичних спостережень і полеміки, слід накласти на себе обмеження…

Далі йтиметься лише про невелику кількість критичних роздумів, які виникли протягом багатьох років і які не можуть претендувати на репрезентативне чи симптоматичне значення. Це – нотатки, які не викликатимуть сліз…  

Примітно, – зазначав Бернхард Блюме[1], – що найрішучіші опоненти Томаса Манна знаходяться в Німеччині. За її межами Томас Манн займає майже позицію німецького класика. Цей дисонанс ефекту стає ще більш примітним, якщо врахувати, що німецька література в іншому випадку страждає від доволі зворотної долі: раз у раз трапляється, що німецькі поети високого рангу, такі як Гельдерлін, Кляйст, Айхендорф, Штіфтер, з тих чи інших причин не виходять або майже ніколи не виходять за межі Німеччини. Томас Манн же має представницький статус за кордоном; Разом із Рільке та Кафкою він представляє німецьку літературу ХХ століття. Але саме в цій представницькій посаді йому вдома часто відмовляють… Великі дебати, що точилися про Томаса Манна в Німеччині, аж ніяк не брали до уваги особливий, важкий і, можливо, сумнівний характер його романів…

І чому не можна, аби різні, навіть протилежні істини однаково, якщо не одночасно, підлягали пошані?... Коли моя свідомість захоплена однією не менш сильно, ніж іншою…

[1] Bernhard Blume,  “Perspektiven des Wiederspruchs: zur Kritik an Thomas Mann”.

Альптраум

... Я прокинувся від власного крику. Кричав уві сні. Наснився кошмар, як кажуть французи. Альптраум, перекладають німці…

Треба менше було пити коньяку… Мовчки сказав я собі. І безсоння накотило…

Від безвиході узяв книгу. Першу, що під руку трапилася. І лише потім увімкнув торшер.

Томас Манн «Зачарована Гора»…

Трапляються у житті разючі збіги…

Адже наснилася ж мені вершина гори. Вся вкрита глетчером. Де інде поблискував сніг. Поблискував і сам глетчер. Сяяв місяць на небі. Блимали зорі. І падали звідти збиті дрони… Я дивився на них і кричав. Горлав до Бога.  Мурмотів щось на кшталт мантри… Бо увесь час одне те й саме… Як дозволяєш існувати бандам злодіїв… Чому вони перевозять із континенту на континент цілі контейнери із смертю…  І дерся я вгору, вище і вище…

Ближче до Всевишнього. Аби запитати, напряму… Та, від раптової мислі прокинувся: мене не зрозуміють… Говоритиму ж я не івритом чи ідишем… А чи розчує мене іншими мовами?  Де там розчує…  А може... Хоч би угледів… А угледіти мене можна під мікроскопом… І де ті святі посередники, кружляла думка, що розрізнять мене на око… Отут, на  цій зачарованій горі…  

Ах, да  – метушилося моє сумління, ще напівхмільне… Сумління щодо збігів…  Ця зачарована гора… Втім, трапляються, думав собі я,  куди разючіші збіги…  От, згадав я читане ще у роки студентства,  у Лінкольна, під час замаху на нього був секретар на ім`я Кеннеді… А у Кеннеді був секретар на ім`я Лінкольн…

Та чим дужче вгрузав я у рештках ще сну, тим більше вірив у випадковість…

В руках я тримав дорогущий том. Виданий ще 1924 року… Те, що зветься першодрук…  Мені подарувала його вдова відомого німецького лікаря. Лікар був масоном… Вільний каменяр.  Тоді  здавалося, він і з портрету  закликав мене до морального вдосконалення… А ще вчора я бачив його фото. В альбомі із срібними замками. Високий, стрункий, формі майора вермахту. Увесь китель в орденах, на шиї лицарський хрест, на грудях, вище лівої кишені ще й відзнака за ближні бої…

– Це він під Сталінградом, – пояснила його тепер самітня дружина… – Він не був наці. Тому й призначили після війни головним лікарем…

 Ми пили із його вдовою тоді вино… Розливу саме 1924 року. Навіть не пили, а кусали… Таке густе. Воно вигравало на сонці, наче бавилося. Внутрішнім сяйвом… Сиділи ми у лоджії будинку югенд–стилю. Було літо 1991 року. Те літо наче стояла, стойми... Тепле, тихе… Над нами і світом пливли купчасті хмари, невеличкі. Вони кидали на нас і на землю тіні, темно-сірі… Але недовгі…

– Чудово, – сказав я, – не знаю як і назвати «напій», «наїдок»… Одним словом трінк. І погода йому під пару.

– Хм, – поправила зачіску стара пані, – не треба називати те, що і без назви промовляє за себе… – вона ценькнула нігтем, лакованим ледь-ледь скло келиху, – в Аахені добра погода для добрих друзів. Бо зазвичай тут або ллє дощ, або дзвенять усі дзвони…