4.

Де межа між ілюзією і обманом? Можливо, хтось скаже – ілюзія не шкідлива, а обман зазвичай створений, аби нашкодити. Обдурити, отримати вигоду за рахунок обдурених. Може й так. Але чи шкідливість – не суб’єктивна категорія? Що одному – добре, те іншому шкодить. А хтось навіть радий бути обдуреним і понести суміжні втрати, аби тільки його не турбувала неприємна правда. Аґарта наповнена ілюзіями. Чи все ж таки обманом? Адже це залежить від мети тих, хто їх створював. Чи хотіли вони нашкодити? Чи навпаки – ілюзіями затулити від поглядів людей те, чого їм не варто знати? Але хіба є щось, чого не варто знати людям? Хіба не цікавість, не допитливість, не жага до пізнання нового зробили із тварини людину?

Десь приблизно про таке Томас думає, дивлячись у вікно. За вікном – краєвид вранішньої Січі. Сьогодні зранку температура ледь втрималася на два чи три градуси вище нульової відмітки за Цельсієм. В людей, що проходять тротуаром за ґратчастим парканом навколо будівлі, з вуст злітають досить густі білі хмарки теплого повітря.

Та це не справжній краєвид. Це вікно – ілюзія. Дуже майстерно зроблена ілюзія. Промені сонця з такого вікна гріють шкіру, ніби справжні. Перспектива викривляється залежно від розташування спостерігача всередині кімнати. Та насправді – приміщення розташоване на другому підземному поверсі, де розмістилися групи дослідників проекту Блакитна Мура.

Ці вікна довели до досконалості будівничі міст, що плавали в океанах починаючи з двадцять другого століття. Величезні циліндри, підвішені до штучних плавучих островів, занурювалися у глибини подеколи на кілометри. На островах можна було проводити часи дозвілля чи, приміром, розводити морські водорості, ракоподібних і таке інше. Міста були автономні, споживаючи енергію хвиль, вітру, різниці температур і тиску на поверхні і в глибині. А внизу вирувало життя, наповнене всім необхідним для комфорту і праці людей. 

Та якщо з вікон верхніх поверхів відкривалися підводні види, то нижче, якби і  були вікна, дивитися було майже ні на що. Непроглядна темрява. Тож там знадобилися вікна-ілюзії. А потім вони стали у пригоді у космосі… І в Аґарті. Що, виявляється і під землею, і в космосі одночасно… Ілюзії, ілюзії… Чи все ж таки обман?

Томас знову майже не спав. Але не пригадує, щоб будь-коли почувався так добре. Йому доводиться стежити за своїм обличчям, аби на ньому не розпливлася недоречна посмішка. Коли ж стриматися більше неможливо, доводиться відвертатися до вікна.

Енссен знову обурено пихтить, як паротяг. Він доповідав про попередні результати сканування планетоїда, поки йому не увірвався терпець і він люто накинувся на незворушного Оуена Кросбі, якого досі старанно ігнорував.

• Це якась маячня! Казна що! Я не можу сидіти тут і розповідати про крихти, що ми накопали, коли цей чоловік, який бачив креслення і знає в подробицях що й до чого – сидить поруч із своєю гидкою усмішкою і мовчить, як риба! Мені просто соромно це робити! Пане Манн, ви тільки подивіться як зверхньо пан Кросбі дивиться на мене, поки я доповідаю! Хіба я маю це терпіти?!

Блейк і Паскаль не ховаючись регочуть, штовхаючи одне одного ліктями.

• Ну правда, друже. – крізь сміх до сліз вигукує до Оуена Віл. – Ти б хоча б «тепло» - «холодно» казав!
• Тепло. – каже Кросбі і показує тридцять два бездоганних зуба.

От і думай тепер, що мав на увазі цей дивак. – думає Томас. – Чи те, що Енссен близький до правильних відповідей, чи те, що йому цілком комфортно у його піжонському блейзері.

Томас намагається вирвати Бьйорнара з виру емоцій і повернути до конструктиву:

• То ж, Енссене, я гадаю, ви перебільшуєте, коли кажете про зверхність пана Кросбі…

Регіт Паскаля і Віла на кілька секунд переривають його промову. Оуен Кросбі незворушний, ніби мова взагалі не про нього.

• До того ж ви і без сторонніх підказок вже досягли вражаючих успіхів всього за один день.

Лестощі спрацьовують. Енссен, що сам призначив себе керівником «групи картографів», заспокоюється і навіть напинає черевце від погорди.

• Так. На чому я зупинився? Як ви знаєте, печери Аґарти розкидані в товщі кори планети. Хоча загальна площа офіційно обжитих просторів становить близько тридцяти восьми тисяч квадратних кілометрів, тим не менш, якщо уявити коло, в яке впишуться спроектовані на площину обриси всіх печер і тунелів – таке коло буде мати приблизно чотириста двадцять кілометрів у діаметрі. Ми з’ясували це, «промацавши» три найбільш віддалені від центру порожнини. Це досить багато. Хоча, очевидно, що цього навряд чи вистачило б, якби вся ця площа перебувала на одній поверхні. Скажімо, в одній величезній порожнині. Тобто – порожнини розташовані часто одна над одною відносно умовної площини, про яку я казав раніше. Оскільки планетоїд має близько тисячі кілометрів у діаметрі – чотириста двадцять кілометрів – це досить багато, навіть якщо абсолютна більшість цього об’єму заповнена монолітним каменем, в якому порожнини виглядають незначними за розмірами вкрапленнями.

Пояснення Енссена ілюструє тривимірна модель планетоїда, що висить посеред кімнати – прозора, аби видно було і «начинку».

• Блакитні ділянки на проекції – місця що ми вже пройшли і точно локалізували. Як бачите – дев’яносто відсотків планетоїда поки що сірі – тобто тут схема більш ніж умовна. Але і зараз ми бачимо, що, якщо прийняти «верх» печер за північний напрямок, а «низ» - за південний, то очевидно, що всі обжиті порожнини зосереджені у північній півкулі і оточують умовну вісь, що поєднує умовні полюси. Ця ділянка ніби поїдена червами верхівка яблука, нанизана на серцевину із насінням, де розташована енергетична аномалія. Бо аномалія, хоч і має найяскравіші прояви в центрі планети, продовжується вздовж цієї осі, поєднуючи полюси, ніби огризок в середині яблука!   
• Дуже поетична метафора, Бьйорнаре! – без тіні іронії хвалить Паскаль.