Кажуть, першим, хто помітив настання Епохи Блакитної Мари був маленький хлопчик – семирічний Остап Різниченко. Звечора батько читав йому і його брату й сестрі книжку про Пітера Пена. А коли батько загасив світло, пошепки побажав доброї ночі і пішов, Остап та його молодший брат Жур, що лише вдавали, ніби сплять, повилазили із під ковдр і спробували літати, як Пітер.
Остап із братом стали на краєчку ліжка і намагалися відчути себе легкими, ніби повітряні кульки. Коли Остапу здалося, що він відчуває легкість у всьому тілі, він відштовхнувся… і приземлився на підлогу. Поруч бахнув п’ятами братик. Та все ж Остапу здалося, що на якусь мить він полетів. Треба просто краще уявити легкість, постаратися іще.
Та тут прийшов батько, насварив синів і повкладав до ліжок.
Остап прокинувся рівно о четвертій ранку. Уві сні він літав. Сон був такий реальний, що хлопчик, ще сонний, зовсім не здивувався, коли вставши, аби піти попити води, зробив крок, а за мить не зміг спертися іншою ногою на підлогу. Повільно, ніби накачаний гелієм, він пролетів кімнатою зо два метри, а тоді відчув, як пальці ніг нарешті торкнулися килима. Намагаючись спертися, він легенько штовхнув підлогу знову і злетів ще вище, ніж перший раз. Мабуть, зараз він був високий, як батько. Так він долетів до стіни поруч із прочиненими дверима і, впершись у неї долонями, відлетів назад. Відчувши знову килим під ногами, від обережно відштовхнувся… і злетів до самої стелі!
Хлопчик дзвінко засміявся. У ліжках засовалися його молодші брат і сестра. Поки, сміючись, Остап поволі опускався вниз, з батькової спальні почувся гуркіт, а потім зляканий голос чоловіка. Знову щось загуркотіло і забряжчало.
Та було пізно – Остап, весело бовтаючи ногами у повітрі і загрібаючи руками, ніби пловець, заливаючись нестримним сміхом, заплив через двері до кімнати батька. Той саме повільно опускався на долівку догори дриґом. В повітрі майже нерухомо висіли скляна банка, старий планшет, згорнутий у трубочку і з десяток кольорових олівців, які батько давав дітям як нагороду за гарну роботу і поведінку. Батько з усієї сили тер потилицю, якою, мабуть, щойно добряче приклався об стелю.
Він саме дотягнувся до спинки стільця. Але замість того, щоб отримати опору, отримав ще один предмет, що, повільно обертаючись, злетів у повітря.
Батько саме сам намагається слідувати своїй пораді. Він приземляється на підлогу рачки і якийсь час танцює у невагомості, ледь торкаючись підлоги пальцями рук і ніг. Схопитися на гладенькій пластиковій підлозі нема за що, але зрештою йому вдається якось всістися, смішно підстрибуючи на дупі.
Остап спритно виловлює планшет і підлітає до батька, гальмуючи об його важке до сьогодні тіло. Інерція легкого тіла хлопчика дійсно гаситься, хоч і зсуває чоловіка на пів-метри підлогою. Батько хапає Остапа і притискає до себе лівою рукою, правою розгортаючи планшет.
З дитячої доноситься захоплений вигук Жура і перші нотки плаксивого квиління Малки.
Об підлогу нечутно стукаються, гарно підстрибуючи і обертаючись, кольорові олівці. Кілька разів дзенькає, заспокоюючись, скляна банка.
На планшеті з’являється злякане обличчя мами. Її довге кучеряве волосся смішно стоїть дибки рудою хмарою довкола голови. Позаду обертається скляний купол парника, метляються чиїсь ноги, пролітає лоток із розсадою, сама розсада і хмарка грудок ґрунту з лотка.
Остап регоче:
В цілому, населення Відстійників – як це місце пошепки звали в Україні – з честю пройшло випробування першими годинами життя у майже повній невагомості. З півтора десятки людей – переважно діти – отримали легкі травми. Один п’ятнадцятирічний хлопець без царя в голові вирішив перевірити як високо може стрибнути – він пролетів майже сто п’ятдесят метрів і приземлився у силосну яму. Ледь не потонув.
На ранок – умовний, бо на Відстійниках не було ні неба, ні сонця – стало зрозуміло, що таке ж робиться всюди – на фермах біля центрального містечка, що його звали Ялта, на грибних плантаціях, у хуторах далі від Брами, у вирізаному в стіні поселенні Дирдик. У японському переважно селі Карацу.