частина VIІ. Блакитна Мара

Кажуть, першим, хто помітив настання Епохи Блакитної Мари був маленький хлопчик – семирічний Остап Різниченко. Звечора батько читав йому і його брату й сестрі книжку про Пітера Пена. А коли батько загасив світло, пошепки побажав доброї ночі і пішов, Остап та його молодший брат Жур, що лише вдавали, ніби сплять, повилазили із під ковдр і спробували літати, як Пітер.

Остап із братом стали на краєчку ліжка і намагалися відчути себе легкими, ніби повітряні кульки. Коли Остапу здалося, що він відчуває легкість у всьому тілі, він відштовхнувся… і приземлився на підлогу. Поруч бахнув п’ятами братик. Та все ж Остапу здалося, що на якусь мить він полетів. Треба просто краще уявити легкість, постаратися іще.

Та тут прийшов батько, насварив синів і повкладав до ліжок.

Остап прокинувся рівно о четвертій ранку. Уві сні він літав. Сон був такий реальний, що хлопчик, ще сонний, зовсім не здивувався, коли вставши, аби піти попити води, зробив крок, а за мить не зміг спертися іншою ногою на підлогу. Повільно, ніби накачаний гелієм, він пролетів кімнатою зо два метри, а тоді відчув, як пальці ніг нарешті торкнулися килима. Намагаючись спертися, він легенько штовхнув підлогу знову і злетів ще вище, ніж перший раз. Мабуть, зараз він був високий, як батько. Так він долетів до стіни поруч із прочиненими дверима і, впершись у неї долонями, відлетів назад. Відчувши знову килим під ногами, від обережно відштовхнувся… і злетів до самої стелі!

Хлопчик дзвінко засміявся. У ліжках засовалися його молодші брат і сестра. Поки, сміючись, Остап поволі опускався вниз, з батькової спальні почувся гуркіт, а потім зляканий голос чоловіка. Знову щось загуркотіло і забряжчало.

• Сили небесні! – вигукнув батько. – Що це, бляха, робиться?! Остап! Жур! Малка! Лежіть, не вставайте!

Та було пізно – Остап, весело бовтаючи ногами у повітрі і загрібаючи руками, ніби пловець, заливаючись нестримним сміхом, заплив через двері до кімнати батька. Той саме повільно опускався на долівку догори дриґом. В повітрі майже нерухомо висіли скляна банка, старий планшет, згорнутий у трубочку і з десяток кольорових олівців, які батько давав дітям як нагороду за гарну роботу і поведінку. Батько з усієї сили тер потилицю, якою, мабуть, щойно добряче приклався об стелю.

• Тату! – Остап ледь міг говорити, давлячись сміхом. – Ти сказав погане слово!
• Та бляха! – вигукнув батько знову.

Він саме дотягнувся до спинки стільця. Але замість того, щоб отримати опору, отримав ще один предмет, що, повільно обертаючись, злетів у повітря.

• Ти теж літаєш! – у захваті вереснув малий.
• Бляха! Обережно опускайся і не штовхайся вгору більше!

Батько саме сам намагається слідувати своїй пораді. Він приземляється на підлогу рачки і якийсь час танцює у невагомості, ледь торкаючись підлоги пальцями рук і ніг. Схопитися на гладенькій пластиковій підлозі нема за що, але зрештою йому вдається якось всістися, смішно підстрибуючи на дупі.

• Жур! Малка! Тримайтеся за ліжка і не вставайте! – гукає батько. Тоді каже, дивлячись на планшет, що майже впав на підлогу. – Треба подзвонити мамі!

Остап спритно виловлює планшет і підлітає до батька, гальмуючи об його важке до сьогодні тіло. Інерція легкого тіла хлопчика дійсно гаситься, хоч і зсуває чоловіка на пів-метри підлогою. Батько хапає Остапа і притискає до себе лівою рукою, правою розгортаючи планшет.

• Дзвони Норі. – наказує.

З дитячої доноситься захоплений вигук Жура і перші нотки плаксивого квиління Малки.

• Жур! Малка! Лежіть! Ми зараз при…летимо! – вкотре наказує батько.

Об підлогу нечутно стукаються, гарно підстрибуючи і обертаючись, кольорові олівці. Кілька разів дзенькає, заспокоюючись, скляна банка.

• Алло! Нора! Ти на фермі? Алло!

На планшеті з’являється злякане обличчя мами. Її довге кучеряве волосся смішно стоїть дибки рудою хмарою довкола голови. Позаду обертається скляний купол парника, метляються чиїсь ноги, пролітає лоток із розсадою, сама розсада і хмарка грудок ґрунту з лотка.

• Ой! Андрію! Андрію! Я лечу! Бляха! Все летить!

Остап регоче:

• Мама! Ти сказала погане слово! А тато два рази сказав!
• Не ябедничай! – автоматично каже Нора, хоча її очі, здається, ось-ось вистрибнуть з орбіт з переляку.
• Норо! Не бійся. Ми в порядку. Це якась антигравітація. Але слабеньке тяжіння є. Зараз опустишся на землю – головне не панікуй і не штовхайся знову! Тримайся за щось!

В цілому, населення Відстійників – як це місце пошепки звали в Україні – з честю пройшло випробування першими годинами життя у майже повній невагомості. З півтора десятки людей – переважно діти – отримали легкі травми. Один п’ятнадцятирічний хлопець без царя в голові вирішив перевірити як високо може стрибнути – він пролетів майже сто п’ятдесят метрів і приземлився у силосну яму. Ледь не потонув.

На ранок – умовний, бо на Відстійниках не було ні неба, ні сонця – стало зрозуміло, що таке ж робиться всюди – на фермах біля центрального містечка, що його звали Ялта, на грибних плантаціях, у хуторах далі від Брами, у вирізаному в стіні поселенні Дирдик. У японському переважно селі Карацу.