10.

Томас чомусь зовсім інакше уявляв собі інтер’єр зали зібрань союзників на Січі. Він очікував чогось помпезного і автентичного – натомість побачив на зображенні на стіні відносно невелике приміщення на кшталт аскетично облаштованої конференц-зали. Цей стиль «нічого зайвого», як Томас знав із власного досвіду і з популярних мережевих влогів, полюбляли (не від хорошого життя) скоріше на Місяці та Марсі. Січовики в своїх стриманих комбінезонах виглядали тут природньо, натомість ошатно і різноманітно вбрані Даймьо з периферійних форпостів та їх буші й козаки трохи скидалися на акторів, що у гримерці готуються до виходу на сцену.

Томас та Ембла поки що перебували у сусідньому приміщенні і споглядали дійство, невидимі для учасників. Манн крадькома позирав на дівчину із тамованою тривогою. На ній був комбінезон її улюбленого кольору – білого, м’якою тканиною якого золотаві локони спадали звивистими медовими ручаями. Вона не дивилася на екран – замість цього навіщось роздивлялася свої руки, охайні короткі нігті, поглинута роздумами. Обличчя Ембли виглядало блідим, під очима залягли ледь помітні блакитні тіні. Мабуть, не зважаючи на важкий вчорашній день, вона майже не відпочивала вночі. І все ж, Томас не пам’ятає чи здавалася вона йому такою пронизливо гарною будь-коли раніше…   

Даймьо, Курінні та інші запрошені воїни розсілися по місцях, і тепер Томас, завдяки мережі Йойкото, знав про цих людей досить багато. Попереду обличчям до них у розслабленій і впевненій позі, очікуючи поки стихне гул у приміщенні, стояв Байрак. Недалеко від нього, присівши на краєчок столу, чекав своєї черги Мацудайра, сьогодні вдягнений у чорний січовий комбінезон із срібним символом листя плюща на грудях. Обличчя його було таким похмурим, якого досі Томас в нього не бачив. Неможливо було повірити, що ця людина вміє жартувати й навіть бешкетувати. Джіро був у не награному траурі за своїми загиблими побратимами. Нещодавно Томас почув, що трьох важко поранених не вдалося врятувати, тож курінь Мацудайра втратив десяток воїнів з числа найкращих.

З усіх присутніх на зустрічі Тома найбільше зацікавив гурт молодих чоловіків, що, нехтуючи стільцями, розсілися на долівці збоку від Джіро. Всі як один високого зросту, треновані, атлетичні, вони вирізнялися з поміж січовиків, хоч і були ними. Це були Цудзіґірі. Найперше Тома здивувало, що всі вони були босоногі. Судячи із сіро-чорних п’ят – так вони і ходили по Січі цілими днями, аж поки не приходила пора влізати у обладунки. Вдягнені вони були не так аскетично, як решта мешканців Січі – носили просторі сорочки й шаровари, підперезані широкими кунтушами. У вусі кожен мав масивну мідну на вигляд сережку, а хтось – і дві.

Попереду Цудзіґірі сидів їх командир – Іван Доломаха.

Біла жмакана сорочка недбало відкривала його широкі гладенькі груди, вкриті пластами кам’яних м’язів і прикрашені чорним амулетом із сидячою фігуркою Мамая. Закочені рукави являли світу увиті жилами і м’язами передпліччя. Долоні чоловік мав широкі і квадратні, а непропорційно товсті пальці були ніби грубо витесані із кістки. Ставало моторошно від одної думки про те, щоб потрапити в залізну хватку цих нелюдських рук. Тіло Івана виглядало так, що не було сумнівів – його тренували щомиті, коли його власник не спав. І тим не менш Доломаха не був занадто кремезним, не справляв враження важкості і неповороткості. Не було сумнівів у тому, що він був швидкий і спритний тою ж мірою, якою був і сильний. Зачіска його, як і в багатьох його побратимів, була дещо незвична – потилиця і зони над вухами острижені дуже коротко, а ось на маківці розпатланою шапкою стриміла кучма русявого волосся.

Ледь завбачивши лідера Цудзіґірі, Томас більше не міг надовго відвести від його великої і гордовитої фігури очей. Він добре запам’ятав, як знітилися Ембла, одного разу згадавши цього чоловіка. І зараз, хоч дівчина, здавалося, не помічала Івана, зрідка позираючи на екран, Томас знову відчув голку у серці. Та цього разу вона стала куди грубішою і боляче проверталася кожного разу, коли Том дивився на потужного козака, на його мужнє гарне обличчя із глибокими зеленими очима, прямим носом, вольовим підборіддям і охайною підковою вусів над верхньою губою.           

Здавалося, десятки людей, що набилися у залу, ніколи не втомляться вітатися і стиха обговорювати чутки про мету термінових зборів, аж раптом Байрак недбалим рухом здіймає вгору розкриту долоню, і в залі миттєво повисає тиша.

• Ласкаво просимо на Січ, побратими і посестри. – каже Курінний Фуджівара.

Зала відповідає гулом несинхронізованих вітань, серед яких Томас чує різне – від «Здоров, Байраче!» до «Тримай Мамай». Лише «Генс уна сумус» ніхто не каже.

• Вчора склали голови десятеро Багряних героїв. Хай душі їх веселяться у вирії. Загинули не від лісових потвор, а від підступу людей. Людей, що і цього ранку вважають, буцімто варті честі називатися Багряними! Ці люди заради влади замислили вбивство і вчинили його всередині Аґарти! Серед мирних домів! Серед людей, що спали беззахисні у своїх ліжках! Заподіяли наглу й люту смерть від плазми нашим братам!

Без довгих передмов почавши промову крижаним голосом, кожне наступне слово Байрак робить все гучнішим, лютішим і більш пекучім, поки остання фраза не засипається за коміри присутніх жменями розжареного вугілля. Мацудайра стискає стільницю так, що бліднуть пальці, і опускає очі додолу. В залі, по миті гробової тиші зароджується глухий, ніби далека липнева гроза, гуркіт, а тоді вибухає сотнею голосів праведний гнів.

Цього разу, хоч Байрак по хвилині здіймає обидві долоні, тиша западає не одразу. Багряні поволі замовкають і всідаються на місця, лише коли Байрак знову починає говорити.

• Тож я і Даймьо Мацудайра зібрали вас тут, аби ми разом вирішили – чи маємо ми повне право мститися за вбитих братів?! Чи досі всі Багряні рівні перед нашим законом і порядком?!