9.

Назар Гордійчук-Фуджівара, що його на Січі ніхто не звав на ім’я, окрім членів родини, а називали за позивним Байрак, був людиною, що на перший погляд не вражала. Невисокий, сухий, чисто поголений, із їжачком сріблястого волосся, зі звичайними рисами обличчя, у яких не було нічого, на чому одразу зупинявся би погляд. Хіба що очі. Ні, і вони були цілком звичайні – не чорні як агат, не сині, як небо. Якісь невизначено зелено-карі. Але погляд примушував придивитися до цієї людини прискіпливіше. Розумний, гострий, уважний. Мимоволі в співбесідників виникало відчуття, що саме зараз не час втрачати пильність, потрібно зважувати кожне слово, найменший рух, вираз обличчя. Бо Байрак спостерігає, дає оцінку, майже дослівно читає думки. Байрак знав ціну кожному. Не помилявся у людях. Не давав другого шансу.

Байрак був ветераном трьох збройних конфліктів і брав участь у ще десятках локальних військових операцій – не лише на Землі. Та за високими чинами не гнався. Скільки б його не намагалися всадовити у зручне і затишне штабне крісло – залишався просто командиром бойового відділення. Так і пішов у відставку, прослуживши без малого пів-століття. І почав втілювати давню мрію. Чи скоріше – бачення майбутнього. Бо слово «мрія», мабуть не надто пасує до такої людини, як Байрак. А саме, зайнявся справою предків - землеробством. Почав із ферми, а за сімнадцять років вже очолював потужний міжнародний агрохолдинг. Починаючи, він не ставив такої мети. Просто не вмів нічого робити аби-як. Та одного дня відчув, що нова справа починає поглинати, замість того, щоб вносити у життя гармонію. Тож у віці вісімдесяти семи років Байрак продав підприємство, збираючись решту життя присвятити мандрам і роздумам. Не вийшло. Подивився все варте уваги на Землі, пожив два роки на Марсі, чотири місяці на Венері, майже чотири роки в Поясі. Потрапив в експедицію на Європу. А коли повернувся на Землю – почув про події в Аґарті. Був 2341 рік. Рік Прориву. До того він майже завжди пропускав повз вуха інформацію про жалюгідну схованку для боягузів-багатіїв, що її будували десь у підземеллях. Як і Джіро Мацудайру, якого Байрак довгі роки знав у справі ще на поверхні, його смішила до роздратування дурна думка сховати голову від проблем, як страус, і покинути спроби боротися. Майбутнє людства він бачив серед зірок. Під землею на людей могло чекати хіба що виродження і повільна втрата людської подоби. А ще вірогідніше – загибель. Швидка чи повільна. Якщо вже спромоглися прикінчити цілу планету – в маленькій печерній системі точно щось піде не так. Та і щодо людської природи загалом Байрак ілюзій не мав. Що б там не планували засновники і будівничі проекту – людський фактор все зведе нанівець. 

Тож важко сказати, який потаємний важіль перемкнувся в його голові, коли він почув про наглу смерть тисяч українців, японців і представників інших націй у печерах. Може спрацював досвід життя у космосі, який показав, що до міжзоряних мандрівок і великих справ у Системі, людям, нажаль, ще далеко. Побачивши на власні очі марсіанські підземні міста і плавучі колонії Венери, поживши із вічним відчуттям спраги і невагомості в нутрощах Церери і Еросу, він зробив невтішні висновки. Там не було для нього по-справжньому гідної і складної справи. А може вирішальну роль відіграли розмови із старими приятелями й друзями-вояками із військових кампаній. Або ж кипучий козацький норов, гнів, що ховався глибоко під холодним верхнім шаром його особистості. Незгода коритися смерті, пробачати несправедливість будь кому – хоч людям, хоч силам природи. Мабуть, він нарешті знайшов гідну справу, де міг застосувати свої таланти. Війну, що як виявилося згодом, тривала, тривала і не збиралася закінчуватися. Тож він, в один день із іще десятками професійних воїнів, і в один день із Джіро, підписав контракт із Аґартою, щоб потім продовжувати його знову і знову кожні десять років.

Байрак був одним із перших, хто почав ставитися до Лісу, як до велетенської розумної істоти – підступної і безжальної, спрямованої на методичне винищення людей і прийнятної для людей біосфери. Здатної вибудовувати тактичні й стратегічні плани оборони і наступу, вивчати ворога, шукати слабкості в його обороні, змінювати і покращувати методи вбивства. Він був переконаний, що швидка еволюція істот Лісу – не випадкова, щоб там не казали яйцеголові. Що за нею стоїть потужний і злий розум, який часто йде попереду і передбачає кроки людей.

А ще Байрак вивчав Ліс – із пошаною і увагою. Але не як натураліст. А як воїн. Його цікавило все, чим Ліс міг вбивати. І все чим можна було вбивати Ліс.

В новачків раз за разом виникали питання – невже з усією потугою технологій сучасності люди не здатні випалити Гидь назавжди протягом тижнів, якщо не днів? Байрак не сердився на новачків. Не дратувався. Просто відправляв їх, звісно у супроводі досвідчених цудзіґірі, до Пекла спробувати втілити свої райдужні наміри у життя. І говорити починав вже після їх повернення. Якщо, звісно, їм щастило повернутися.

Слово Байрака було на Січі законом. А сам Назар Гордійчук-Фуджівара був одним із найшанованіших і найвпливовіших українців Аґарти. А на Січі – беззаперечним лідером і найбільшим авторитетом. Принаймні, аж до дня, коли його названа донька Ембла не звільнила Пекло – старі Ніхон і Україну – від Лісу…

Звісно, всього цього про Даймьо куреня Фуджівара Томас Манн не дізнався, ледве його побачивши. Все це і багато іншого він з’ясував згодом. Та навіть підчас першої зустрічі у туманній нічній напівтемряві на стартовому майданчику в кварталі Фуджівара, він відчув силу цього невисокого чоловіка у аскетичному сірому комбінезоні і міцних піхотних берцях. Він відчув, що Байрак вже вивчає його – як він робив з усіма, з ким говорив. Оцінює. Складає перше враження, яке згодом дуже не часто зазнавало змін. Відчув, що він, Інженер іншого Генсу, тут – чужак. Бо Байрак чітко ділив людей на своїх і чужих, вартих і не вартих уваги. Вартих і не вартих поваги. І, якщо він бажає заслужити його повагу, доведеться добре попрацювати. А також він зрозумів, що Байраку вже дещо про нього відомо.

• Здрастуй, батьку. – сказала Ембла і вклонилася, не соромлячись низько схилити голову. – Це Томмі. Той самий, про якого я колись розповідала. Нині Інженер Томас Манн.