8.

О, чарівна Етель… Як нестерпно залишати тебе…

Томас стоїть на самому краєчку високої скелі. Далеко внизу серед обточених припливами валунів вирує білим шумовинням прибій, заповнюючи вологе повітря невпинним приглушеним гуркотом. Квилять морські птахи, міріадами білосніжних цяток кружляючи у просторі кришталевого середземноморського ранку. Свіжий бриз грає полами довгого плаща поета, що турбують клинок на його поясі, примушує, подібно чорним крилам, злітати його темний шарф і лискуче волосся. В руках Мускарі – улюблена мандоліна, його тонкі артистичні пальці перебирають струни, награючи старовинну тосканську пісню про вічне кохання.

Томас чудово розуміє, що все довкола – ілюзія. Та чи має це значення, коли вона відрізняється від реальності лише тим, що небо і сонце у ній дійсно не відрізнити від справжніх? Коли вона дозволяє поринути у давно залишену у минулому епоху, де люди ще залишалися дітьми, що лише входять у пору буремної юності? В епоху, де було багато болю і страждань, та одночасно і сприйняття цих фатальних сторін буття було іншим – більш легким і терплячим, осяяним вірою у несповідиму, але завжди справедливу волю всемилостивого Бога. Чи має це значення, коли ця ілюзія дозволяє зустріти людей, що дивують, вчать і причаровують своєю внутрішньою силою, вірою у добро і милосердям, що не має винятків?

Але тепер цей щасливий світ помирав на очах, виконавши свою функцію. Бо життя – це боротьба. Поки вона тривала і фінал не було визначено заздалегідь – цей ілюзорний світ був не менш реальним, ніж світ Томаса Манна, Вільяма Блейка, Ембли, Джіро Мацудайри… Та щойно добрий бік особистості андроїда Гілберта Честертона викрив і зупинив власну темну сторону у образі англійського банкіра Семюеля Ґарроґейта, життя покинуло цей світ, залишивши лише красиву картинку, що причаровує обіцянками кохання чарівної Етель, пестить шкіру прохолодним вітерцем, який пахне йодом, мідіями і водоростями. Картинку, де лагідне сонце вигріває білі вологі пляжі і рожеві мозаїчні скелі. Де під ногами скрипять уламки давньоримської майоліки, просто так розкидані узбережжям.

Насправді, поринаючи у свідомість виведеного з ладу зловмисниками андроїда, Томас Манн був набагато менше упевнений в успіху, ніж намагався показати Емблі, Джіро, Блейку. Але лабіринт образів, який він створив і в які увійшов під маскою Мускарі, виконав своє призначення. Так само, як і програмний код, створений Вілом Блейком і захований в образі Ецци. Так само, як і всі шахові фігури цієї партії – Ембла в образі Етель, Марко в образі Френка, Мія Сайто під личиною леді Фелісії Монтегю, Навіть самураї куреня Мацудайри, у машкарі італійських жандармів, на кокардах чиїх треуголок красувалися символи листя плюща, і сам Джіро у образі інспектора Валентайна зі Скотланд-ярду.

Оскільки події, що відбувалися в ілюзорному світі, були через свідомості андроїда, Блейка і самого Томаса метафорично пов’язані із подіями в реальності, Томас міг не сумніватися – його місія завершена вдало. Бойові програми Гілберта більше не становлять загрози. Марко і Ембла залишилися живі і не ушкоджені. Мія, як і леді Фелісія, перебуває на межі життя і смерті, але, як сказав отець Гілберт – її можна врятувати. Оскільки ніхто крім нього не міг краще знати якої шкоди їй було заподіяно, бо заподіяв її він сам – в даному випадку йому можна було вірити. Томас думає, що несподівана поява на сцені вистави у руїнах римської фортеці воїнів Мацудайри і самого Джіро, свідчить про те, що, коли він поринув у світ свідомості андроїда, справа таки могла дійти до бойового зіткнення. Але він досі живий. Як і Ембла, Джіро, Блейк, Марко…

Лише через це він дозволив собі ще трохи постояти над урвищем і дограти досі незнану мелодію, вслухаючись у срібний дзвін струн, що переплітався із звуками моря і вітру у кронах акацій.

Але ось, мелодія закінчується і луною завмирає в далеких скелях. Час іти.

Тосканський поет Мускарі залишає мандоліну на прибережному камінні і легко зринає у небо, ніби бог, що падає вгору.

* * *

Жар валом б’є в обличчя Томаса. Він хоче розплющити очі, але спалахи світла, що голками впиваються у зіниці, не одразу дозволяють йому це зробити. Він все ще прив’язаний до крісла. Прямо перед ним – велетенська пробоїна у борту корабля, з країв якої сяючими ручаями струменіє розплавлений метал. Розпечене повітря заповнене нестерпними запахами палаючого металу і органіки. Дим виїдає очі і зводить легені спазмом. За пробоїною, замість темної ночі Уельсу, стоїть суцільна стіна вируючого полум’я, на тлі якої чітко вирізняється чорний силует чудовиська. Його вирячені очі дивляться всередину БКРу, оточені скрученим, спаленим у попіл чорним шматтям штучної плоті, що нещодавно була обличчям андроїда Гілберта Честертона. Від одягу і шкіри на закопченому, оплавленому велетенському тілі не лишилося і сліду. Чудовисько має чотири страхітливі верхні кінцівки, пристосовані різати, рвати і вивергати плазму. Всі вони направлені всередину корабля. Машина смерті вивищується на шести павучих лапах, від однієї з яких залишився лише оплавлений обрубок, з якого скрапують сяючі розпечені краплі.

Між завмерлим монстром і безпорадним Томасом грізною валькірією, міцно впираючись у підлогу ногами і розпрямившись на весь зріст, стоїть Ембла, закована у багряну броню. З її зброї невпинним потоком вивергаються струмені вогняної плазми, що до білого розпекли груди і обличчя чудовиська.

Але бойовий андроїд більше не рухається, не робить спроб вбити Емблу, до якої рвався, мабуть, ще мить тому.

Навпаки, раптом він починає швидко трансформувати кінцівки, ховаючи вбивчу зброю, а тоді відстрибує від пропаленої пробоїни так миттєво, що око не встигає зафіксувати рух. З лютим вигуком Ембла зривається з місця і, мов гарматне ядро, вилітає у палаючу ніч слідом за Гілбертом.

• Ні! – вигукує Томас. – Він більше не становить небезпеки!