7.

Якими ж дивними виглядали люди майже п’ятсот років тому! Повільні. От про що найперше подумав Томас. Незримо йдучи вузенькою вуличкою поміж одно- чи двоповерхових будинків, Томас помічав, що перехожі пересуваються ледь не втричі повільніше, ніж він звик. Здавалося – ніхто тут не має жодних справ. Всі просто прогулюються, аби помилуватися небом так, ніби в ньому щось змінилося відучора і привітати знайомих набором шаблонних фраз, що повторюються із дня у день без змін роками і десятиріччями. Одяг цих людей виглядав ніби спеціально створеним, щоб обмежувати рухи і дошкуляти. Чоловіки заковували себе у строгі костюми і здушували горло комірцями і краватками. Це стосувалося не лише людей заможних – будь який обірванець вважав своїм обов’язком зав’язати зашморг на своїй немитій шиї.

Вбрання жінок виглядало ще більш незручним – довгі сукні чи спідниці сягали землі, груди стискали тугі одежі із безліччю ґудзиків, які нерідко, очевидно, неможливо було вдягнути чи зняти без сторонньої допомоги. На спорудження зачісок тутешні жінки витрачали, мабуть, години.

І кожну голову майже без винятку прикрашав капелюх чи шляпка. 

Наступне, що дивувало в людях довкола – це вади. За кілька хвилин Томас побачив чоловіка без ока, чоловіка без ноги, що підстрибуючи хвацько пролетів повз, даючи фору всім решті. Обличчя іншого вкривали чи то фурункули, чи то дрібні виразки. Шрами спотворювали шкіру обличь ще декількох. Деякі жінки вдягали під шляпки очевидно штучні і неякісно зроблені перуки – можливо через проблеми із власним волоссям. Але головно в око впадали погані зуби чи їх відсутність. Ці люди зрідка жили довше шістдесяти років. Більшість помирали ще раніше. Мільйони постійно гинули у нескінченних війнах, навіть не досягнувши двадцятирічного віку. А попереду цих людей чекали дві світові війни, що змінять хід історії у першій половині двадцятого сторіччя. Змінять ці безпосередні, трохи дитячі вирази очей, змінять ставлення до війни, назавжди позбавивши її страшне обличчя романтичної вуалі шляхетності і героїзму. Думаючи про це, Томас раптом відчув жаль до цих людей. Як вони могли посміхатися, знаючи, що їх життя таке коротке, сповнене страждань і болю через відсутність медицини? Але вони посміхалися, вони сміялися. Повз Тома із вереском проноситься зграйка запилюжених і брудних хлопчаків кожному з яких, мабуть, від восьми до дванадцяти років. Дві пристойно вдягнуті жінки похилого віку напрочуд голосними голосами сварять шибеників навздогін, гнівно вимахуючи парасольками від сонця і ризикуючи втратити свої старенькі, але дбайливо доглянуті вихідні шляпки.

Томас бачить місцеве відділення банку, до якого крокує середнього віку чоловік, вдягнутий у костюм-трійку сірого кольору у дрібний рубчик, шорстку білосніжну сорочку, що охоплює його зап’ястки манжетами, а шию здушує комірцем і краваткою, як і у всіх оточуючих. Чоловік має досить грузну статуру, набундючений вираз обличчя, головними ознаками якого є очі, схожі на блакитні ґудзики і сіро-бурі вуса. Він тримає гордовиту осанку, що робить його схожим на полковника у відставці.  

І майже кожен зустрічний вітається із чоловіком.

• Доброго ранку, містер Ґарроґейт! Чудова погода сьогодні, чи не так?

І містер Ґарроґейт вітається у відповідь, добре знаючи кожного зустрічного. Ще б пак – містечко в них невеличке.

Семюел Ґарроґейт – поважна людина. Він керує місцевим відділенням банку. І сьогодні в нього важливий день. Ніколи він так не хвилювався аж із часів штурму Преторії. З полів Трансваалю він повернувся зламаною людиною, але з часом зустрів жінку, що вдихнула в нього друге життя. Вона подарувала йому чудових сина і доньку. Та кілька років тому хвороба забрала дружину. Але він зміг встояти і після цього нищівного удару долі. Бо в нього залишилися син і донька – єдині люди, яких він безтямно любив і ладен був на будь що заради їх щастя. Френк і маленька Етель. Хоча тепер білявий янгол виросла у прекрасну молоду леді, що її не залишали поза увагою жодні очі. Хіба що погляди чоловіків були захопленими, а погляди жінок приховували заздрість.

До відділення, позирнувши на годинника на церковній вежі, містер Ґарроґейт заходить рівно о дев’ятій. Зазвичай у цей час у залі можна зустріти лише його помічників – Мартіна та Стівена. Ось і сьогодні вони вітають керівника із-за банківської стойки. Поглянувши у залу, Семюел із тамованим збудженням бачить відвідувача. Це місцевий пастор – отець Гілберт. Він заздалегідь домовився про зустріч із керівником відділення банку, але містер Ґарроґейт дещо здивований, що божий чоловік вже тут.

Отець Гілберт підводиться назустріч керівнику відділення і щиро всміхається. Чого в нього не відняти – він ніколи не вдає емоцій. Якщо цей чоловік радо посміхається тобі – це означає лише те, що він дійсно радий тебе бачити. Ця риса характеру патера дещо бентежить містера Ґароґейта.

Патер – людина велетенського зросту. Підлоги жалібно стогнуть під його вагою, а меблі у розпачі повискують, коли він на них сідає. Але обличчя він має відкрите, кругле і щире, в якому назавжди залишилося щось по-дитячому безпосереднє. Погляд його прозорих очей за круглими скельцями маленьких окулярів легко може ввести в оману. Та всі місцеві добре знають – не існує дрібниці, якої не помітили б ці наївні очі і не існує душі, в саме осердя якої вони не здатні були б зазирнути.

Тримаючи у пухких пальцях великого парасоля і чорного крислатого капелюха, отець Гілберт вклоняється:

• Пане Ґароґейте! Нажаль, я помітив, що ви зовсім покинули відвідувати недільну месу. Тож ми давненько не бачилися. І тим приємніше бачити вас у доброму здоров’ї! Розумію, що ви надзвичайно заклопотана людина, але чи не погодилися б ви приділити мені всього декілька хвилин?