4.

Мацудайра таки пригостив елем усіх своїх супутників, включно із Аярі. Залишок дня було вирішено присвятити приготуванням до переїзду до Аідзу. Передбачалося, що найбільші складнощі становитиме підготовка до перевозки передавача та всього необхідного обладнання із лабораторії. Але виявилося, що це не так. Пані Імада, що ніколи не покидала рідного дому останні десятиліття, з тих пір як прокинулася в Аґарті, і навіть майже не подорожувала тутешніми країнами, схоже, вирішила забрати з дому все що має. На словах заявляючи, що їй майже нічого не знадобиться, вона закінчила тим, що спробувала упакувати все без виключення кухонне приладдя і посуд. На Аярі, що тягнув до флабеля сходами п’ятнадцяту важезну коробку, боляче було дивитися. Ембла і Томас саме були зайняті у лабораторії, тож коли повернулися до будинку Камеко і побачили цю сумну картину, не могли втриматися від реготу. Аярі не було весело – здається він навіть трохи образився.

Пані Імада, до краю знесилена, сиділа на диванчику посеред наполовину спустошеної вітальні і розгублено роззиралася, намагаючись пригадати про щось дуже важливе, що вона забула покласти до останньої коробки.

Тож Томас прожогом кинувся допомагати молодому Морі, залишивши Емблі втішати і заспокоювати пані Імаду. Згодом, десь за пів години, жінки вийшли з дому до чоловіків, що боялися потикатися всередину. Пані Імада, що її лагідно обіймала все ще чорноволоса Ембла, ще не заспокоїлася остаточно, але вже знайшла в собі сили посміхнутися і урочисто оголосити, що більше їй нічого на новому місці не знадобиться. Від полегшення Аярі голосно гикнув і мало не втратив свідомість.

Весь цей час Мацудайра займався дипломатією, метляючись із візитами Ніхоном. Спочатку він досить легко вмовив Даймьо Гордія Дзюбу на кілька тижнів відпустити двох Морі під свою опіку і дозволити забрати новозбудований прилад і ще деяке обладнання – виключно в інтересах Йойкото. Потім, як він розказав згодом, йому довелося стикнутися із несподіваним спротивом Даймьо Такео Оучі, якого надто напружило прохання забрати з Саїкі до Аідзу потужний штучний мозок. Він підозрював якийсь підступ з боку куреня Мацудайра, і щоб його вмовити Джіро довелося докласти немало зусиль і ораторської майстерності. Тим не менш, підсумував Джіро, віднині відносини із Оучі дещо погіршилися. Потрібно не забувати про це і за нагоди «кидати їм кістки», аби вони знову стали надійними союзниками.

• Постійно проблеми із цими зарозумілими столичними інтриганами! Про всіх довкола судять по собі! – обурювався Джіро. – Вони давно не бували на природі і зовсім забули як насолоджуватися весняним квітом вишні на заході сонця, літнім зорепадом і повнею восени!

Саме коли він це промовив, всі помітили, що сонце вже сіло, до того ж ні в кого не залишилося ні краплі сил. Тож переїзд вирішили відкласти на завтра. З цим Джіро відбув на гостини до будинку Даймьо Морі, як і вимагав етикет.

Аярі саме почав прощатися з надією невдовзі змити з себе піт і завалитися на футон, коли пані Імада, дуже ніяковіючи, промовила:

• Але… якщо ми залишаємося на ніч, то як же мені приготувати гостям вечерю? До того ж тепер в будинку не вистачить постільної білизни. Аярі, любчику, чи не міг би ти занести назад оці дві коробки?...

Вечірню вуличку розітнув стогін відчаю, яких не видавав, мабуть, і персонаж грецької міфології, що в Аїді змушений був вічно штовхати на гору величезний камінь.

Обхопивши коробку, посинілий від розпачу хлопець пробелькотів:

• Пропало моє побачення сьогодні! А завтра вже їдемо… Пробач мені, Христиночко!

Тож Томас ледь не стусанами прогнав Аярі геть і розпочав переноску коробок сам, повсякчас ризикуючи перечепитися через Камеко, що ніяковіючи намагалася допомогти йому тим, що крутилася довкола нього і потрапляла під ноги.

Тим не менш, день завершився цілком мирно і приємно. Пані Імада приготувала оніґірі із тунцем і лососем, напоїла гостей смачним чаєм, після чого всі попрямували до своїх спалень. Нарешті влігшись і з насолодою витягнувшись, Томас почав було пригадувати бій на мечах із Емблою, дивний вираз її очей наприкінці бою, але примусив себе викинути тривожні думки із голови. Він просто спитає її завтра за нагоди, коли вони будуть наодинці. Подумавши про це, він ніби за кінчик хвоста спіймав спогад, що тікав з його поля зору. Сьогодні, коли вони говорили про ліфти, технології довгого сну організмів і час – він хотів про щось поговорити із Емблою наодинці! Чому він не згадав про це у лабораторії, де вони були лише вдвох кілька годин? Про що він тільки думав! Він згадав про що думав тоді і йому стало млосно і трохи соромно. Чортів дурень! Він хотів поговорити із нею більш докладно про її спогади дитинства, казки, що розповідали їй старші, поки не зникли чи загинули, а найбільше – про загадкову Епоху Блакитної Мари. Що як це…

В двері Томаса тихо постукали.

Серце раптом відірвалося, стрибнуло вгору і з розкатом грому вдарило зсередини в барабанні перетинки в його вухах. Він похапцем сів.

• Так? – прохрипів Том, із зусиллям оволодівши голосом. Його горлянка миттєво пересохла.

Стулки дверей повільно посунули в різні боки. У напівтемряві коридору стояла Ембла у чомусь легкому і прозорому, на що, вочевидь поспішаючи, накинула розчахнуту на грудях юхту.

• Томасе, ти ще не спиш? – прошепотіла дівчина, вдивляючись у темряву кімнати.

Коли за мить її очі звикли і вона побачила голий торс чоловіка, негайно опустила очі.

• Вибач. Мені дуже шкода. Вибач! – ледь не скрикує Ембла.