1.

На ночівлю Томаса та Емблу запросила до себе пані Імада.

• Мені дали такий великий будинок як для самотньої старої жінки. Весь другий поверх буде у вашому розпорядженні.

Аярі, звісно, мав власне помешкання у гуртожитку у Морі, а Даймьо Мацудайра збирався скористатися гостинністю Гордія Дзюби.

Пізно вночі, у флабелі, хоч дорога і займала всього кілька хвилин, вкінець зморений Том ледь не закуняв. Але раптом підскочив, ніби ошпарений окропом:

• Дідько! Сьогодні ж неділя! Завтра я маю бути в учбовому корпусі рівно о пів на восьму!

Джіро раптом знову починає сміятися:

• Просто дивовижно, про які дріб’язкові речі люди здатні турбуватися, коли доля кидає їм, можливо, найскладніший і найважливіший виклик у їхньому житті! Хіба тобі не надсилали повідомлень з твого стажування?

Томас негайно пригадує забуте сповіщення від Тора Андерсона і запускає перегляд.

Як завжди невдоволений, ніби з повним ротом гірчиці, викладач сухо повідомляє, що вважає успіхи стажера Манна незадовільними і продовжує стажування стажера Манна ще на три тижні. Потім він говорить, що таємниці субтахіонних парадоксів йому пояснять підчас відрядження у атомному центрі Камакури. Відмикається викладач, як і передбачалося, не прощаючись.

• Звісно, я переконав пана Андерсона у необхідності такого відрядження через намір повправлятися подовше у мистецтві викрадення людей. Але, раз уже обставини змінилися, моє невелике втручання у твоє, Томасе, стажування несподівано стало ще кориснішим. Тож, можеш сьогодні спати спокійно і добряче відпочити. Завтра на світанку і протягом невизначеного періоду часу потому нам всім знадобиться багато сил.

Тоді Джіро озирається на Емблу і чомусь коротко каже:

• Вибач.

У відповідь дівчина не добро зблискує очима:

• Чомусь останнім часом я відчуваю все більшу жагу схрестити із тобою катани, сенсею.

Мацудайра лагідно всміхається у відповідь:

• Ти знаєш – я завжди до твоїх послуг, юна Фуджівара.

Насправді, будинок пані Імади зовсім маленький. Крихітні кімнатки із низенькими стелями, але облаштовані зручно і затишно у традиційному японському стилі. Але тут дійсно є другий поверх із двома маленькими спальнями і ванною кімнатою. Невеличкий неантропоморфний дроїд архаїчної конструкції саме завершує прибирання у кімнатах, коли Камеко проводить гостям екскурсію. Дроїд розтуляє дверцята захованої у стіні однієї із кімнат шафи і витягає матрац і постіль.

• Ви можете наказати постелити в одній кімнаті, або в двох окремо, молоді люди. – з усмішкою каже пані Імада, позираючи на Томаса і Емблу. Довкола очей-щілинок розбігаються часті сіточки дрібних зморшок.

Чоловік та жінка обмінюються веселими поглядами. І знову намагаються приховати, що обидва зніяковіли. Оскільки всі п’ятеро втаємничених нещодавно повечеряли у лабораторії, пані Імаді більше нічого запропонувати гостям, тож вона бажає доброї ночі і обережно вирушає сходами донизу.

• Все таки як вам пасує японський одяг, Томасе… - каже Камеко не обертаючись.

Вже майже спустившись на перший поверх, вона тихо каже ще одну фразу. Втім, не достатньо тихо, аби Том та Ембла її не почули:

• Якби люди знали яка коротка насправді молодість… Чи гаяли б вони такий дорогоцінний час, бігаючи від свого щастя?...
• Нам треба так багато обговорити… - каже Том Емблі.

Вона схиляє голову, погоджуючись. Тоді легко, ніби крило метелика, торкається рукава чоловіка і каже:

• Нам треба набратися сил. Добраніч… Томмі.

І йде.

Після відвідин ванної кімнати, з насолодою розтягнувшись у темряві на зручній постелі, Томас закриває очі. Але думки негайно починають шалений галоп в його голові. Колись, якщо його спогади йому не брешуть, він деякий час жив на Місяці. Але тоді, на древній орбіті довкола матінки-Землі він почувався майже як вдома. Тепер же він вперше намагався заснути у серці невеличкої, мертвої, поїденої порожнинами, ніби головка голландського сиру, планети, що повільно оберталася десь у поясі Койпера, хмарі Оорта, чи взагалі летіла крізь вічну ніч космосу далеко за межами Сонячної системи. Думки про те, що і на Землі, мов на невагомій піщинці, що її несе буревієм, люди вічно летять крізь Всесвіт, не заспокоювала анітрохи. Потім думки перестрибували на спогади про земне і місячне минуле – такі реальні, хоч і фрагментарні. Томас перебирав у голові образи рідної загальноосвітньої школи, згадував хлопчаків, з якими бився, аби ті не ображали слабших. Згадував пташеня, що відібрав у одного із них і намагався виходити, поки воно не вмерло. Згадував кімнату, у якій ріс і відчуття присутності у домі – мабуть, це були його батьки, можливо – брати чи сестри. Згадував приятелів у коледжі, друзів, з якими грав у Дайто… Згадував своє сновидіння, у якому відчував, що поруч із ним на вершині Великої піраміди під всіяним зірками небом стоїть якась темноволоса жінка… Невже це все – обман? Тоді хто ж він такий? Намагання повірити Емблі, що нібито провела своє дитинство поруч із ним у Лісі Пустих земель не викликали в ньому жодного спогаду, жодного резонансу у його душі. Подумавши про це, Том починає розпутувати нитку неймовірної розповіді Ембли. Думає, чи не є Мавки таємничою причиною прискореної еволюції гиді. Пригадує, як Шарлотта Фльорі відкидала всі припущення про штучне втручання в перебіг цієї еволюції. Але що, як Мавки володіють біотехнологіями, що їх не знають і навіть не здатні розпізнати люди? Чи не є ці істоти тими, хто стоїть за всіма подіями, що оточують Томаса з моменту його пробудження в Аґарті? Чи не вони наповнили надра планетки штормом із пакетів нейтрино, що не можуть бути справою людських рук? Чи не вони побудували двигун, що несе їх крізь простір, чи циклопічний генератор штучного гравітаційного поля? Але, судячи із розповіді Ембли – вони не якісь позаземні істоти. Майже звичайні люди із золотими рогівками очей. Мати Ембли була мавкою… Вона сама назвала себе мавкою…