10.

Як тільки Томас покинув храм Окурімоно – йому «повернули зір». Побачивши на сітківці знайомі прозорі піктограми і точний час, від відчув радісне збудження і навіть засміявся. Кеш повнився сторісами нових друзів, останніми новинами, Блейк поцікавився чи сподобалося Томасові свято і навіщо він відімкнув мережу. Було ще повідомлення від Тора Андерсона, але Том не бажав цієї миті псувати собі настрій, тож залишив це на потім.

• Юху! Тобі також повернули?! – радісно спитав він Емблу.
• Повернули що? – вона дивилася із нерозумінням.
• Мережу звісно! Ти в мережі?

Дівчина дивно подивилася на Тома. Потім підняла руки і потрусила зап’ястками перед його очима. Пустими зап’ястками. Ще раніше Том чудово бачив, що вона не носить сматлету, але вважав що вона має імплантат. Але погляд Ембли був промовистим. Не часто раніше Томас бував настільки здивований.

• Чекай… в тебе немає…
• І ніколи не було.
• Але як?! Як ти живеш?

Проказавши ці слова, Том раптом відчув щось схоже на сором. Дівчина піджала губи і не поспішала відповідати.

• Вибач… Я просто дуже здивувався. Ніколи досі не зустрічав людини без мережі…

Він хотів би краще пояснити що має на увазі, вибачитися ще раз. Сказати, що кожен має право вирішувати як жити… Спитати про цілком практичні речі – адже все ж він не міг уявити як можна жити без мережі і зв’язку у сучасному світі…

Але до них вже наблизився Генкічі, а за хвилину приєднався і Джіро.

Над Великим каньйоном піднімався прозорий світанок. У потоках прохолодного повітря високо в небі висів сокіл, ледь помітно повертаючи голову у пошуках дрібної здобичі на сніданок.

Стоячи поруч й окидаючи поглядом Великий каньйон, Джіро Мацудайра каже:

• Інколи ця темниця здається мені домом. Та все ж я завжди пам’ятатиму, який великий світ ми сплюндрували і покинули, аби заховатися у печерах і будувати марні надії на майбутнє. Настане день, коли ми сплюндруємо і покинимо і ці краї. Якщо житимемо вічно. Ми, старе людство, не вміємо по-іншому, якими б гарними не були наші промови й наміри. Якщо тут і є майбутнє – його побудують вони. Ті, хто ніколи не знали іншого дому, окрім цього. Нові люди.

Сказавши це, він хмурить чоло і сумно хитає головою, ніби не ймучи віри власним словам.

• Неподалік, на триста метрів нижче сходами, вас чекатиме флабель. Якщо бажаєте, можете ним скористатися. Не майте сумнівів – за вами більше не стежать. Ми із Генкічі залишимо вас. Традиція наказує нам пройти зворотній шлях так же, як і шлях нагору – пішки.  Ви ж вільні негайно покинути Аідзу – вас відвезуть куди забажаєте. Але все ж я сподіваюся, що ви приєднаєтеся до мене за сніданком. Я занадто скучив за тобою, юна Фуджівара.

Джіро позирає в очі дівчини й тепло всміхається. Ембла схиляє голову:

• Так сенсею. Ми ще побачимося.

По цьому Даймьо киває Емблі та Томасу і вирушає вниз сходами. Генкічі, вклонившись нещодавнім бранцям, слідує за господарем. Том та Ембла стоять на верхній сходинці і мовчки дивляться на масивну, виструнчену фігуру у шафрановій мантії і сухорляву постать старого самурая, що швидко зменшуються, вправно крокуючи вниз сходами.

Том, не відводячи погляду від фігурок на сходах хрипко питає:

• Ти сказала, що знала мене раніше?

Він боїться поглянути на дівчину. Мовчанка триває занадто довго. Тоді вона стиха каже:

• Хіба це має значення, якщо в тебе забрали ці спогади? Може, одного дня ти згадаєш…

Вона вирушає сходами вниз. Виструнчена, пронизливо прекрасна у своїй білосніжній юхті із широким поясом кольору морської хвилі. Свіжий вітер розвіває пасма білявого волосся, що залишилися не прибраними у зачіску. Серце Тома боляче стискається. Невже і зараз вона нічого йому не скаже, не пояснить? Сильно потерши обличчя долонями, він наздоганяє Емблу.

• Ти казала, що вирішила мені все розповісти. То зроби це прямо зараз! Я знаю – для тебе це не легко. Але дай мені хоч щось! Я не розумію хто я такий! Як ти могла знати мене раніше? Я виріс на поверхні – ти тут, в Аґарті. Я лише нещодавно опинився тут. Навіть стороння людина – Джіро – одразу зрозумів, як важко це пояснити!

Вона зупиняється. В очах дівчини Том бачить біль і страх.

• Якби я сама знала. Але подумай сам – твоя біографія з поверхні шита білими нитками. Це все ніяк не стикується із реальністю! Якщо ти підписав контракт із Аґартою у сорок першому році – скільки біологічно тобі має бути зараз? За сімдесят? В досьє, що я бачила сказано, що ти народився 2312 року! Тобто – сімдесят сім років! Якою б зараз не була медицина – не можливо виглядати як ти зараз, коли тобі сімдесят сім років! Я думала про це – як на мене все просто. Вони повністю пригнітили твою справжню пам'ять, накидали купу штучних спогадів із чийогось чужого життя – чоловіка, що жив колись своє життя на поверхні. Все, що ти пам’ятаєш – можливо, щира правда. Але не твоя! Не твоя Томмі! Це не ти! Бо ти ріс разом зі мною! Ти – той, завдяки кому я вижила, той, хто всьому мене навчив! Той, на пошуки кого я вирушила у чотирнадцять, покинувши Ліс! Я – єдиний живий свідок твого існування до того, як вони зробили це із твоєю пам’яттю!