9.

Ембла каже, що аби дістатися храму, кожен має подолати 11487 сходинок. І хоча сходинки в середньому не високі, кожен паломник таким чином піднімається майже на дві тисячі метрів. За пів-години Томас починає з усе більшою тривогою озиратися на Генкічі, що відстав від них із Емблою сходинок на тридцять, але вперто не збільшує цей розрив. Обличчя старого не виказує жодних емоцій. Він крокує, як заводна лялька, дихаючи розмірено, зберігаючи сили.

• Можливо, ми маємо йти повільніше? Я переймаюся станом старого. – ледь не пошепки каже Том супутниці.
• Припини на нього озиратися. Ти ризикуєш образити Генкічі. Він справжній козак. Не варто його недооцінювати. Хоч ти міг подумати, ніби він – просто слуга – але він улюблений спаринг-партнер для фехтування в Джіро. Він дуже витривалий і сильний. Підйом до Окурімоно є елементом постійних тренувань усіх буші та козаків. Подивимось, хто із вас відчує задишку першим.

Томас киває, погоджуючись і припиняє крутити головою. Піднімаючи очі він бачить нескінчену вервечку тьмяних червоних ліхтариків, що, звиваючись, біжить вгору кручею вздовж сходів.

• Тож, ти була права, коли припустила, що Джіро призначить зустріч у храмі…
• Так. Він любить створювати яскраві ефекти, а кожну свою дію наповнювати глибоким змістом. Одне дивує – вся Аґарта знає, що з третьої ночі, коли б’є дзвін, і до світанку Окурімоно перебуває у владі привидів, а живим туди немає шляху. Ніколи не бувала у храмі вночі.
• Які ще привиди? – з іронією і навіть награною втомою питає Том.
• Можливо, скоро побачимо. – тільки і каже дівчина.

Деякий час шлях мандрівників оточує сосновий ліс. Але за годину високі сосни поступаються низеньким породам, ще далі дерева трапляються все рідше, чіпляючись корінням за скелі й скупі ділянки родючого ґрунту. Нарешті, довкола залишаються переважно голі червонуваті скелі – гострі й хаотичні свідоцтва первозданного буяння стихій колись мільярди років тому. Підсвічена червоним світлом далеких ліхтарів громада храму нависає над ними непроникно чорним силуетом на тлі яскравого зоряного неба. Прямо над дахом Окурімоно застигли сім сестер Стожарів, яскраво сяючи на майже позбавленій інших зірок темній ділянці неба. До храму ще далеко, і Том починає краще усвідомлювати, яке ж це диво природи величезне.

Після двох годин сходження Томові вже не хочеться розмовляти. Він позирає на Емблу, що крокує не збавляючи темпу, майже не виказуючи найменших ознак втоми. Ноги ж Тома заніміли так, що він не відчуває нічого, окрім пекучого болю у втомлених м’язах. Схоже, дівчина була права, коли висловила сумнів, що молодість переможе тренованість – Генкічі крокує так само, як і на першій сотні сходів.

• Ну що, зробимо зупинку? – питає Ембла, осяваючи розпашіле обличчя білосніжною посмішкою.
• Ні… я в нормі… - промовляє Том, суворо зсуваючи брови.

Дівчина сміється. Але не образливо. Просто ніби каже: «От бачиш, я ж казала!»

• Ще трошки. Дві третини шляху позаду.
• Дві третини?! – голос Тома здригається. – Вони в Аідзу чули про флабелі, ліфти і все інше, що людство винайшло за останні пів-тисячоліття?!

Ембла насмішкувато хмикає.

• Не зважай… - стогне Том і навіть трохи додає темпу.

Все колись добігає кінця. Тож Ембла, а за мить після неї Том роблять останній крок і опиняються на досить невеликому майданчику прямо перед входом до Окурімоно.

Ембла тут таки, не соромлячись, всідається на гладенький камінь і витягує довгі ноги. Том тут таки падає поруч, важко відсапуючись і втираючи піт з чола рукавом юхти. М’язи стегон судомить від болю. Розігнути коліна йому вдається не одразу. За кілька хвилин на майданчик піднімається Генкічі. Його осанка пряма, як клинок. Він стає над молодими людьми, міцно впираючись ногами у поверхню і дозволяє собі потягнутися, ніби після невеличкої ранкової розминки. Дихає він рівно. Здається, на його висохлому обличчі Томас помічає ледь помітну поблажливу усмішку.

• Я ще не був у храмі, але це паломництво вже стало незабутнім. – Бурмоче Том і Ембла сміється з його надутого виразу обличчя.

Соромлячись сидіти далі, Том із зусиллям підводиться і повертається до храму. Велетенська споруда затуляє небо, на якому вже блякнуть зірки, поступаючись сіро-аквамариновим тонам світанку, що наближається.  Це таки скеля, хоч і напрочуд правильної форми. Її стіни лише здалеку видавалися рівними – насправді вони далекі від цього. Відхилення від площини там і тут сягають багатьох метрів. Довколишню площадку люди старанно вирівняли й відполірували, оздобивши великими кулястими ліхтарями, але розчахнута сорокаметрова заввишки брама до Окурімоно – це лише нерівний кутастий провал, оторочений бахромою зеленуватих сталактитів. Проте, зсередини, запрошуючи увійти, лине тепле золотаве сяйво.

Ембла також підводиться – саме вчасно, бо за брамою із сутінків вимальовується висока постать, що непоспіхом крокує до трьох мандрівників.

Чоловік вдягнутий у простору мантію кольору шафрану, його голова гладенько поголена, брови гордовито, ніби крила яструба, розлітаються в боки, схожі на штрихи, залишені майстерним каліграфом. Гострі вилиці підкреслюють ледь запалі щоки, рівна риска вуст говорить про врівноваженість та непідвладність низьким пристрастям. Вольове підборіддя й прямий погляд жовтих, дійсно схожих на тигрині, очей вказують на велику силу. Томас без зусиль впізнає Джіро Мацудайру.