7.

Вночі Томас довго не може заснути. Але і крутитися на матраці, що постелили йому на вкритій циновками підлозі – не в його правилах. Він лежить і слухає тишу довкола. Зрідка десь далеко він чує тихі розмірені кроки – це час від часу подвір’ям проходить котрийсь із вартових. Інколи слуху торкається журливий клекіт якогось нічного птаха. Із шурхотом нічні метелики торкають ліхтар за непрозорим білим вікном. Коли Томас вже майже поринає у сон, чує приглушений відстанню глибокий голос дзвону чи великого гонгу, що лине звідкілясь згори, ніби з нічного неба. Дзвін озивається тричі. Після цього Том пірнає у сновидіння.

Він бачить Камеко Імаду. Стара жінка сидить на підлозі у невеличкій темній кімнаті. Перед нею маленький домашній вівтар. Видніють якісь статуетки, крихітні посудинки із підношеннями, горять свічки, тліють духмяні палички. Вогонь однієї із свічок наближається, заповнює все довкола, колишеться, ніби помаранчева завіса, за якою проглядає обличчя. Ніяк не вдається його роздивитися, але ось постать зводить очі і яскравим золотом спалахують тонкі кільця навколо зіниць. Дівчина безгучно ворушить губами, Камеко прислухається, киває головою.

Тієї ночі Том бачить ще один сон. Він в своїй крихітній квартирці, яку знімав на пару із хлопцем із Британської Колумбії підчас навчання у коледжі. Рорі – його друга, канадського індіанця за походженням – немає вдома. Том вилежується у ліжку із книжкою. Спекотне літо, але в кімнаті досить приємно. Вітер колише зелене листя рослин у горщиках, що їх розвела на спільній лоджії сусідка Аня. Оскільки двері на лоджію відкриті, повітря вільно затікає до кімнати й гладить Томове обличчя, куйовдить його довге волосся й борідку, які він тоді запустив. Краєм ока він помічає якийсь рух зовні. Він позирає і завмирає – знизу на лоджію застрибає велетенський звір. Це рідкісний білий тигр. Його важке тіло падає на лапи майже нечутно. Хижак знає куди дивитися. Так, наче знав про присутність Тома раніше, до стрибка. Так, наче до нього він і йшов.

Звір дивиться на Тома своїми яскраво-жовтими очима. Його вертикальні чорні зіниці розширюються. Верхня губа збирається складками, являючи жахливі білосніжні ікла. Настовбурчуються жорсткі вуса-струни.

Тигр заходить до кімнати, низько нагнувши важку голову й не відриваючи від Тома розчахнутих очей. Опинившись впритул біля низького ліжка, він принюхується, гучно втягуючи повітря ніздрями, поводячи підборіддям вліво і вправо. Ховає ікла. Довгий червоний язик швидко облизує ніс звіра. Том чує важкий дух подиху хижака.

Обнюхавши людину, тигр видає якесь вурчання, сідає, облизується ще раз, а тоді, виставляючи лапи вперед і вивільняючи страхітливі пазурі, потягується і несподівано вкладається біля ліжка, та ще й спиною до Тома. Його хутро ледь не торкається шкіри Томової руки.

Том бачить, як смугастий бік величної кішки швидко здіймається. Тигр знову вуркоче – ніби скаржиться. Спекотно – каже він. Пригинає голову до грудей і накриває морду важкою лапою. Том знову бачить краєчки ікл звіра. Але він не боїться. Як і не боявся досі. Тигр дихає повільніше і швидко починає дрімати. Том повертає погляд до сторінки книжки і деякий час уві сні намагається розібрати і зрозуміти текст. Але марно. Він закриває книгу і бачить потерту чорну палітурку із надрукованим вицвілим золотом іменем автора. Вільям Блейк.

Він відкриває очі якраз перед тим, як розсувні двері до його кімнати повільно ковзають вбік. За дверима, не піднімаючи очей, учтиво схиляючись до землі, стоїть вчорашній дворецький. Він кілька разів вклоняється і жестами запрошує Тома йти із собою.

Крізь вікно ллється яскраве денне світло, знадвору долинають голоси й ранкові побутові звуки – хтось швидко крокує, щось скрипить і дзвякає, десь розсуваються і зсуваються двері, звіддалік долинають ритмічні вигуки й удари – ніби хтось товче горох у ступі, співають птахи у кронах за муром палацу. Хоч Том і не розуміє ні слова – він підводиться, вдягається у свої штани й сорочку, що так не пасують старовинному японському інтер’єру, і виходить із кімнати до старого прислужника. Слідом за ним іде коридором. Старий зупиняється біля дверей, відчиняє і Том розуміє, що його привели до ванної кімнати – дещо незвичної, але цілком функціональної. Слуга запрошує Тома скористатися – що той і робить.

Почуваючись свіжим після душа, за чверть години Томас виходить в коридор, очікуючи, що його чекатимуть – але нікого немає. Невже їх з Емблою справді сприймають як гостей, а не бранців? Згадавши про дівчину, Том, дещо нервуючи, швидко проходить коридором у бік, звідки, здається, долинає денне світло знадвору. За поворотом дійсно бачить широкі прочинені двері, що виходять на велике подвір’я перед головною баштою палацу. На терасі, що тягнеться вздовж крила, Том роззирається – подвір’я майже безлюдне. На терасі протилежного крила якісь жінки роблять щось, вмостившись на підлозі. На сходах до брами башти походжають якісь двоє чоловіків. Судячи з усього, один з них дає вказівки іншому. Царедворець виникає біля Тома несподівано, ніби виплигнувши з під його ліктя. Він знову кланяється, щось кажучи із ввічливою посмішкою і кличе йти за собою ще кудись.

Позаду крила Том бачить ще один широкий простір, де набагато більше людей. В середині двору, порослого травою, що пробивається через мереживні кам’яні плити, Том бачить круглу арену, не вкриту нічим крім за десятиліття збитої у камінь ногами воїнів рудої глинистої землі. Довкола згрудилися глядачі, що на деякий час залишили у спокої свої дерев’яні мечі. В центрі кругу Ембла золотою блискавкою крутиться у герці із веселим худим чоловіком. Публіка то сміється і відпускає глузливі зауваження, то гуде, висловлюючи повагу суперникам. Ембла вдягнута у сіру мішкувату робу, як і всі решта присутніх. Пшеничне волосся вона заплела у дві пустотливі кіски, що зробили її схожою на дівчинку-підлітка. Мечі літають так швидко, що важко встежити за ними очима. Ще важче передбачити куди буде нанесений черговий удар. Але суперникам це раз за разом вдається. Намагаючись спіймати одне одного на неуважності чи обігнати реакцію одне одного, вони перехоплюють мечі то лезом вгору, то вниз, крутяться вихорами, перекидають зброю з руки в руку. Кожна вправно відбита атака викликає захоплені вигуки у натовпі. Томас наближається, заворожено дивлячись на Емблу. Він чув, що вона – воїн. Але зараз йому важко повірити власним очам. Досвідчений суперник, який побив би Тома за кілька секунд, не здатен нічого поробити із дівчиною, що важить вдвічі менше за нього і поступається у зрості. Навпаки, очевидно, що Ембла грає із ним, отримуючи задоволення. Здається, це відчувають усі.