5.

• Навіть не знаю, як мені це вдалося. – каже Том, дивлячись в незвично чорні очі Ембли.
• Хотіла б і я знати. – після задумливої паузи каже дівчина. – Тобі сподобалася вистава?

Том роззирається. Дивиться на щасливі обличчя, високий пломінь багать, тисячі паперових ліхтарів.

• Насправді, я давно не почувався так. Навіть не пам’ятаю, чи колись почувався так – якщо висловлюватися ще точніше. Просто дивовижно.

Дівчина позирає в бік сцени, де юрмиться яскравий натовп людей, що готуються до, вочевидь, завершального акту святкування у цей довгий день.

• Як на мене, цього року музиканти були не на висоті. Цікаво, звідки Морі їх узяв? Схоже, не місцеві.

Том щиро дивується:

• Я не розуміюся на такій музиці, але як на мене – все було ідеально. Принаймні, кажу як турист. Мені сподобалося.

Ембла знову зазирає у вічі чоловіка і йому здається, він бачить і її погляді прихований неспокій.

• Сподіваюся, мені просто здалося, і ти правий, Томмі.

«Томмі»

Мимохідь гаряча хвиля пробігає спиною чоловіка й добирається до щік і вух.

Вона дивиться на нього зацікавлено, наче побачила саме ту реакцію на це скорочене ім’я, яку і сподівалася побачити.

• В останнє мене так називали ще дитиною.

Вона довго мовчить, а потім каже зовсім про інше:

• Тепер більш дорослі сімейні люди розійдуться по домівках і поставлять біля домашніх вівтарів керамічних корівок для своїх померлих, щоб їх душі могли непоспіхом повернутися назад у світ по той бік. А молодь вирушить до води. На пагорбі запалають сотні багать, що, якщо дивитися звіддалік, складатимуться у традиційні для Обон ієрогліфи, а молодь запустить рисовими полями й ставками маленькі кораблики із ліхтарями і вінки дівчат. Дівчата і хлопці змиють грим водою і повернуть собі свої обличчя. Бо духи вже підуть і ховатися більше не буде потреби.
• Який складний комплекс вірувань і поглядів на світобудову. Невже всі ці традиції виникли й утвердилися всього за декілька десятиліть?

Ембла усміхається:

• Звісно ні. Мені казали, що все це принесене з поверхні. Традиціям тисячі років. Тут вони просто інтегрувалися і трансформувалися у щось нове.
• Я б подивився на ліхтарики на воді. Ніде більше в Аґарті не бачив таких широких відкритих дзеркал води.
• Тут вирощують рис. Без цього важко обійтися.

Сказавши це відсторонено, Ембла знову роззирається. Том відчуває, що вона насторожена й не надто рада його пропозиції пройтися за місто до води.

• Але, якщо не хочеш…
• Ні, ні! Все нормально. Ми можемо подивитися.

Вони вирушають поруч. Том відчуває електричні розряди, що пробігають його шкірою. Її рука так близько, але хіба може він наважитися взяти її в свою? Він повертається у думках до її «Томмі». Ще раніше він відчував, що Ембла ставиться до нього якось незвично – і він не може зрозуміти її ставлення. Він бачив в її очах цікавість, прихований сум і навіть страх. Відчував, що і її тягне до нього, ніби магнітом, так само, як і його до неї. Але він був закоханий – це він чесно визнавав – та не міг повірити, що і її ставлення до нього таке ж. Здавалося, за цим крилося щось більше. Тоді, за столиком кафе у їхню першу зустріч в реалі, він весь час відчував, що вона чогось чекає. Так, ніби він має їй сказати щось важливе для неї. Але він не розумів що саме. Або ж не пам’ятав.

На краєчку площі, де натовп поступово розпадається на групки родичів чи друзів, на пари чи поодинокі фігури, перед ними раптом виникає старенька вже жінка із круглим східним обличчям. Побачивши Емблу, вона вклякає на місці і видає гучне охання, схвильовано притискаючи долоню до грудей. Вона хоче щось сказати, чи вигукнути.

Несподівано звідкілясь із за чужих спин виринають двоє жилавих козаків у цивільному одязі, майстерно відтісняють жінку і зникають із нею у натовпі. Томас чудово розуміє, що це – Багряні військової касти – настільки чіткі й швидкі їх дії.

Чоловік здивовано дивиться услід жінці, що її вже і слід простив, тоді, очікуючи пояснень, дивиться у вічі Ембли.

• Не бажано, щоб мене помітили. – каже вона. – Краще, нехай ніхто не знає, що я тут. Здається, я припустилася помилки, запропонувавши тобі відвідати свято. А ще більшої – коли приїхала теж.

Вона зітхає і дивиться, а тоді каже:

• Але я хотіла тебе побачити.

Томасу потрібен час, аби оговтатися. Він зупиняє в собі самовпевнений тріумф закоханого, якому зізналися у взаємності його почуттів. Її охороняють. Хтось страхує її кожен крок. Хто вона, збіса, така? Це старе запитання знов рветься з язика, але Том питає про дещо, що зараз видається більш нагальним:

• Тобі загрожує небезпека? То може, буде краще просто зараз забратися звідси?

Дівчина зупиняється і кілька секунд думає над його словами, сторожко озираючись. Тоді каже з усмішкою, беручи Тома під лікоть, і знову вирушаючи із ним в дорогу:

• Дурниці. Ми побачимо здаля вогні на воді й ієрогліфи на схилі пагорбу. Хто знає, коли доведеться побачити таку красу наступного разу… А потім підемо, Томмі. І я спробую пояснити тобі що відбувається. Добре?