3.

Манн надовго поринув у кропітку роботу, на деякий час викинувши із голови все інше. Свої дії він крок за кроком пояснював Аярі та ще одній колезі з військово-промислового комплексу Багряних – похилого віку японці на ім’я Камеко Імада-Морі. Жінка прожила довге життя і Том подумав, що не часто чув раніше в когось такий сильний акцент. Вона застала часи, коли лінгва ще не була такою універсальною й повсюдно поширеною, як в останнє століття. До того ж вона, називаючи себе, поставила ім’я після прізвища на старовинний японський лад – Імада-Морі Камеко – сказала вона. З цікавості Томас згодом спитав чому її прізвище – подвійне і довідався, що інколи люди, що прожили довге життя на поверхні, не бажають відкидати старе прізвище, а просто додають до нього нове. До прикладу, теперішній Даймьо куріня Морі звався Гордій Дзюба-Морі. Натомість молоді люди, що їх нічого особливо не пов’язувало із поверхнею, чиє насичене життя почалося лише в Аґарті, не відчувають сентиментів до свого старого прізвища із досьє і легко приймають нове, надане у Генсі, як єдине. Ця фраза боляче відгукнулася в Томовому серці:

• Хіба кожен бажаючий може отримати власне досьє? – спитав він.
• Звісно. – здивувалася Камеко. – Хіба вам не казали? Правда, там буде вказано не більше, ніж ви пам’ятаєте і так. Хіба що прочитаєте не такі вже суттєві подробиці – як от старе прізвище, якщо ви його забули. Справжнє повне досьє, яке компанія заводить на кожного працівника, вам не отримати.

Вона дійсно зверталася до малознайомих людей на «ви» - і це був другий випадок після дроїда Гілберта Честертона, з яким Томас стикнувся, мабуть, за все своє життя. Вислухавши жінку, Том подумав: «Так, але Ембла, схоже, зуміла дістатися до засекреченого досьє. Інакше звідки б вона дізналася роки, коли я працював на Місяці? Мабуть, це було не просто»…

Коли роботу було успішно завершено, а нові знайомці запропонували йому скласти компанію на святкуванні, в якусь мить Том ледь не піддався спокусі запитати в Камеко чи знає вона хто така Ембла. Вже розтуливши вуста, він зупинив себе. Слухай, аналізуй, не роби дурниць – сказав він собі.

Ліфт швидко підняв їх із підземелля, де розміщувалася частина зброярень і заводів Багряних, а легкий флабель доправив до містечка. Сонце вже хилилося до сходу.

• Як чудово! – радів Аярі. – На площу саме виходить Даймьо, аби провести останнє на сьогодні освячення дарів – і одразу після цього почнеться процесія, музика і танці! Я гратиму на цудзумі і натанцююся досхочу! До того ж я буду йти прямо перед групою дівчат, що танцюватимуть ава-одорі! Я так танцюватиму, що Христина обов’язково погодиться піти зі мною на побачення!

Камеко сміється і робиться схожа на добру бабусю, що милується любим онуком. Поки Аярі відволікається на ятку із жіночими прикрасами із хітинових панцерів, вона каже:

• Як приємно дивитися на молодих закоханих! Заради них я і почала допомагати йойкото. Мені самій вже нічого не треба. Я знала і любов, і важкість дитини у своєму лоні, і радість материнства. Скільки не затирай ці почуття із пам’яті – вони лишаються у серці. І інколи приходять у сновидіннях. Але так сумно дивитися, коли кохання не має права дати дітей. Особливо це жорстоко щодо Багряних, що часто залишаються тут на все життя.

Від слів старої жінки в серці Тома пробуджується відчуття провини. Його дружина, син, батьки не приходять до нього у снах. Натомість в ньому народилися почуття до іншої жінки. Аґарта – дійсно жорстока. Вона народжує забагато парадоксів і на ходу складає моральні рівняння, які не вирішуються легко і просто. Аби відновити рівновагу, він вкотре нагадує собі, що його син має бути біологічно вдвічі старший за нього. А його дружина, якщо і не забула його зовсім, вважає мертвим вже півстоліття. І якщо це так – вороття йому немає.

Томас не любить, коли хтось обмежує його свободу так брутально. Він відчуває гнів. Він бажає помсти. Він все частіше думає про повстання – справжнє повстання, коли пролиється кров тих, хто вкрав його минуле життя і натомість помістив його до фантасмагорії.

Камеко раптом бере Тома під лікоть:

• Томасе, я якось засмутила вас? Якщо це так – прошу мене вибачити. Не треба такому молодому і вродливому чоловікові слухати таку стару черепаху, як я. Зовсім вижила з розуму.
• Вибач…те Камеко. Я замислився про своє життя. Із… вами це зовсім не пов’язане.

Старенька задоволено всміхається:

• Як приємно знову почути «ви» від молодого чоловіка. Як у старі добрі часи… Але я чую як вам складно, тож, будь ласка, більше не ламайте язика заради мене.

Камеко покращує настрій Тома і він вдячно усміхається. А тоді каже:

• Камеко… ви… ти. Ти чула легенду про Емблу – дівчинку, що прийшла із пекельного лісу?
• Хто ж про це не чув!
• Скажи, а чи дійсно згодом вона пішла і не повернулася? А якщо ні – то хто вона?

Камеко підводить на Тома чіпкий, розумний погляд. І довгенько не відповідає. А тоді каже:

• Ну, пане, цього вам не скаже жоден Багряний. Ви вже мені повірте. А не Багряний – тим паче. Якщо колись її побачите – запитайте вже в неї, будь ласка, самі.

І жінка знову тепло всміхається, ніби онукові, що задав запитання, до відповіді на яке ще не доріс. І додає:

• Ходіть, пане! Я дещо вам покажу. А ще краще пригощу – впевнена, що такої смакоти ви в житті не куштували!