1.

Дерек О’Донован, як і спало якось Томові на думку, дійсно виявився членом таємної організації повстанців. Коли це з’ясувалося, Том досить швидко сформулював для нього перелік всіх необхідних елементів конструкції майбутнього пристрою для нейтринного зв’язку. Через день Дерек надав перелік того, що організація мала  у своєму розпорядженні чи могла отримати. Виходячи із цього, Томас почав проектування.

Стажування трохи виснажувало. Томас любив давати роботу розуму й тілу, але і відпочивати теж було необхідно. Замість цього після зустрічі із Емблою він присвячував вечори роботі, засиджуючись до пізньої ночі. На заклики друзів податися із ними до Бітанги чи ще кудись – завжди знаходив привід відповісти відмовою. Оскільки він спав тепер мало, то зазвичай виходив з кімнати тільки до сніданку. Але днів із десять тому якось прокинувся рано і застав Іві на терасі із традиційною сигаретою.

Вони знову поговорили. Після тієї розмови, повернувшись до кімнати, Томас кілька разів боляче стукнувся головою об стіну, назвав себе товстошкірим дурнем і з полегшенням посміхнувся. Як він примудрився не помітити очевидного раніше? Іві Алора була до нестями закохана у Шарлотту Фльорі. З того часу, як Ширлі разом із Катею подарували їй короткий яскравий період щастя, а тоді усунули із свого ліжка і своїх сердець, Іві перебувала у чорній смузі свого життя. Томас тепер розумів, чому дівчина вбила себе – хоч і досі не мав гадки яким чином воскресла.

Не дивлячись на весь драматизм ситуації, з душі Томаса впала важка брила – адже він боявся, що Іві починає закохуватися в нього. А виявилося – їй просто потрібен був хтось, з ким би вона могла розділити свій біль і розпач.

Тож, дочекавшись нагоди, Том відверто поговорив із Шарлоттою. З її реакції він зрозумів, що інформація про сильні почуття Іві стала одкровенням і для неї. Пішла вона у задумі, щиро подякувавши Тому.

На цьому Манн облишив цю заплутану справу, сподіваючись, що час розставить усе по своїх місцях.

Закінчивши креслення і передавши їх Дереку, він, нарешті, зміг повернутися до звичного режиму – лягати вчасно і підніматися ще вдосвіта. Почав виходити покурити на терасу рано вранці – але Іві жодного разу за столом не застав. Зате якось повертаючись із стажування ввечері, знов почув звуки гітари Іві, що линули над вуличкою ніби породження солодкого сновидіння. Побачивши дівчину за сніданком наступного ранку, він зрозумів, що вона щаслива. Її бліде витончене обличчя ніби сяяло із середини, досі блякла й трагічна краса раптом стала сліпучою і повною життя, а погляд раз по раз зупинявся на Ширлі, не маючи сили він неї відірватися. Ще днем пізніше одразу після сніданку Шарлотта спіймала вузьку долоньку Іві, що проходила повз і провурчавши «Ходи сюди, пиріжечок», всадовила собі на коліна і привселюдно поцілувала. Споглядаючи цю картину, Том відчув те саме задоволення, яке приносило наукове відкриття чи дуже вдало завершений матч у Дайто, що приніс колись континентальний кубок його команді. Зануривши пальці у волосся, він намагався не всміхатися занадто широко.

Сам же він не мав сили викинути з голови образ Ембли. Та й не хотів цього. Він досі не знав про дівчину майже нічого, окрім того, що дізнався ще до їх першої зустрічі у реальності. А ці відомості більше скидалися на далеку від істини казку, що вигадана кимось з єдиною метою – приховати правду. Ембла була незримо присутня в його думках і серці повсякчас, що б він не робив, над чим би не працював, який би запеклий бій не проводив у симуляторі. І якщо він не був занадто втомлений, аби вночі бачити сни – в цих снах майже завжди була присутня Ембла. Він не знав чи буде в нього нагода побачити її знову – йдучи того вечора вона не сказала. Але він знав що це станеться обов’язково. І, схоже, тепер жив заради цієї зустрічі. В його пам’яті не залишили минулих закоханостей, тож тепер він кохав ніби вперше у житті.

Зрідка він згадував про теоретичне існування дружини і сина, яких зовсім не пам’ятав. Якщо він покинув їх на початку сорокових років – нині його дружині мало б бути, як і йому, за сімдесят, а сину – за п’ятдесят. Тобто його дитина мала бути ледь не вдвічі старша за нього. Мабуть, їм передали прах Томаса для поховання – як інакше кампанія мала б пояснити, що по завершені десяти років контракту він не повернувся…                          

Його родина давно поховала його. Син виріс і став чоловіком середнього віку, не знаючи батька. Можливо, в нього вже є онуки. Дружина, вірогідно, знайшла щастя у нових стосунках. Думаючи про все це – Томас не відчував нічого. Зрештою, саме існування його родини могло бути брехнею. Тож він швидко виганяв неприємне теоретизування з голови. І знову ціпенів, подумки вдивляючись у неповторні блакитно-золоті очі Ембли, у її загадкову теплу посмішку, що від неї не міг відвести погляду того вечора.

Він був упевнений – вона дивилася на нього якось по-особливому, хоч і не міг уявити причин цього. Він не вірив, що і вона відчула до нього те, що він майже одразу відчув до неї – навіть ще до того як побачив її на тій залитій світлом і гулкій від багатоголосся і музики вулиці Бітанги. До того як опинився із нею поруч, відчув шкірою тепло її тіла і її ледь вловимий аромат. Її погляд був іншим – і він не міг його зрозуміти. Чому в якісь миттєвості вона дивилася на нього як на незбагненну таємницю, як на когось, кого вже знала раніше, як на когось, хто викликав у ній побожний страх?

Але поміж тим, того вечора їх голоси говорили не про те саме, про що говорили погляди. Ембла на терасі кафе, за столиком, що його накривав білий в тон її вбранню зонт, виклала Томасові початкові кроки, що їх запланувало підпілля. Це дійсно був лише начерк плану, що мав далі вибудовуватись у залежності від ситуації. Якщо вони отримають нейтринний передавач, наступним етапом буде побудова мережі своїх агентів на поверхні. В наступні місяці близько трьох десятків Багряних, чиї контракти добігали кінця, мали опинитися на поверхні. Кожен з них свідомо прийняв таке рішення заради спільної справи – йойкото. Зрозуміло, кампанія поверне їм забуті спогади з життя до Аґарти і забере пам'ять про життя внизу. Та Ембла стверджувала, що вони відшукали спосіб повернути всі спогади цим людям. Томас не розумівся на цьому – лише приблизно зрозумів, що запис спогадів останніх років буде збережено в самих генних кодах цих людей. А з часом, під дією визначених зовнішніх подразників, що неодмінно рано чи пізно трапляться їм на поверхні, спогади почнуть повертатися. І це буде, м’яко кажучи, неприємно. Спеціалісти припускали можливість того, що розум людини може не витримати. Тож ці Багряні йдуть на великий ризик і жертву. Але коли вони згадають – з часом або побудують нейтринні передавачі, або отримають доступ до вже існуючих. Далі ж все буде залежати від політичної, гуманітарної, екологічної ситуації на поверхні. Принаймні, за кутами променів передачі одразу буде локалізоване розташування Аґарти, що досі, мабуть, відоме лише обраним. Якщо кампанія і ВІК – Всесвітній Інтеграційний Комітет -  не почнуть діалогу, ця інформація може буте оприлюднена. Або ж мережа підпілля на поверхні у наступні роки, підтримуючи зв'язок із підпіллям Аґарти, виробить інший механізм, внаслідок якого ліфти запрацюють і люди почнуть опускатися до Аґарти.