10.

Томас не думає, що дівчина помиляється, чи має намір ввести його в оману. Багаття, що потріскує й чадить між ними, примушує його обличчя палати. Накочує нудота. Здається, його серце працює з перебоями. Тілом починають ковзати важкі краплі гарячого поту. Томас намагається пригадати дату свого народження – і не може. Він не пам’ятає року, коли пішов до школи, року коли покинув табір для біженців, року, коли почав заробляти кіберспортом, року, коли вступив до коледжу, коли його закінчив і пробився до університету, року коли знайшов першу роботу, року коли його команда взяла континентальний кубок. Він не пам’ятав жодної з дат.

• Томасе. Хто ти такий? – каже Ембла незвично тихо. Її голос дрижить.

Манн піднімає на дівчину погляд і бачить в її очах співчуття і – тепер він упевнений – страх.

Зала за її спиною пливе, дрижить, стіни й вкриті різьбленням дерев’яні колони вигинаються. За мить образом  Ембли також прокочуються дрібні хвилі. Вона розтуляє вуста і, схоже встигає щось промовити, але Томас не чує її слів.

Раптом все зникає. Том відчайдушно борсається у тенетах щільного поля, вивергаючи нерозбірливі люті звуки, що нагадують рик звіра, що втрапив у пастку.

Поле обережно опускає його у медичну койку. Але Томас рвучко скочується з неї на підлогу, здираючи з голови маску й шолом. З його обличчя й мокрого волосся бризкають навсібіч краплі поту, а з розкритого рота, що жадібно хапає повітря – слина. Двоє помаранчевих андроїдів без обличь намагаються лагідно приборкати ошалілого гравця. Щось бубонять про тиск, пульс, показники, кардіо-щось там. Коли вони намагаються обережно позбавити Тома його багряної броні, він навісніє і починає відштовхувати й бити роботів. У дверях виростає двометровий андроїд-вишибала. Спритним рухом кінцівки він притискає Тома до підлоги, напрочуд приємним, заспокійливим баритоном пропонуючи заспокоїтись. Том відчуває слабкий укол в шию і заспокоюється.

Коли Томас іде, його примушують доплатити за клопіт і включають до рахунку вартість заспокійливої ін’єкції.

• Чудова гра! Чекаємо тебе в нас знову! – наостанок каже андроїд-адміністратор з повсякчас улесливо усміхненим обличчям.

Том вивалюється у напівтемний провулок і привалюється до стіни, намагаючись надихатися. Але повітря тут задушливе, звідкілясь тягне густими запахами вуличної їжі. Вирішивши, що не почне знову палити, він викинув сигарети, але зараз шкодує про це. Його очі промацують провулок – здається, безхатько того разу сидів десь за рогом. Томас проходить до повороту – але не впізнає нічого. Він розвертається. В ощадливому світлі якихось вивісок, вікон і голографічних рекламних роликів сунуть якісь люди, провулок поважно перетинає, здається, цілком справжній живий кіт. А з темряви біля стіни стирчать ноги у стоптаних черевиках.

• Емблу, будь ласка. – каже Томас безпритульному.
• Приятелю! Я тебе пам’ятаю! Це ти…
• Так, це я – той, хто таки переламає тобі ноги, якщо не закриєш рота! – раптом звіріє Манн.

Безхатько саркастично гигикає, зблискуючи лихим оком.

• Ну чого ж оце сваритися? – хрипить він. – Я ж нічого, я й помовчати можу. Ні пари з уст! Тільки товар розібрали увесь, ти вже вибачай…

Червоне заливає Томові очі і він ривком підводить хирляве тіло у вертикальне положення, тримаючи за грудки:

• Тільки назви мене приятелем ще раз! – люто хрипить він в обличчя сигаретного дилера. – Ти щось знаєш? Хто вона така ця Ембла?! Це вона тебе підіслала?!

Безхатько злякано гикає, намагаючись хапнути повітря через худе горло, що його здушив комір.

За мить Том приходить до тями, дивлячись у злякані очі нещасного і йому стає соромно. Він відпускає одяг чоловіка й поправляє, розгладжуючи на грудях надто теплий сюртук незрозумілого покрою.

• Кхм… вибач… приятелю.

Не припиняючи злякано скалити зуби, безхатько бурмоче:

• Та нічого, пане. Буває. З ким не буває? Це ж так – пожартував трошки, та й годі. То кажеш Емблу? Є ще одненька пачка, остання! Вісім койнів всього.

Том хмурить брови.

• Щось вони подорожчали в тебе.
• Та що ти, пане! Яке там у мене! Знаєш які облави Чорти влаштували на тижні! Стільки товару підім’яли, тварюки! В виробників – збитки. А я – що я? Я людина маленька!
• Угу. Та ясно. – бурмоче Том, розплачуючись.

Йдучи, наостанок каже:

• Вибач, правда.
• Та забули! Завжди раді гарним клієнтам! – вигукує хрипко обірванець, скалячись Томові услід і поволі, охаючи, знову всідається на купу якогось лахміття.

Коли Том витягає сигарету, руки в нього трохи дрижать. Вже затиснувши фільтр у зубах, він згадує, що не має запальнички і роздратовано заштовхує сигарету назад до пачки, а пачку – до кишені штанів.

Що вона намагалася йому сказати? Як йому її знайти? Він мав знайти її негайно, зараз – інакше він не зможе спати, думати, жити. Він не знає хто він такий. Нічого не має сенсу. Треба вибиратися з цього проклятого місця. Якщо те, що Ембла сказала – правда (а так воно і є) – йому не двадцять дев’ять. Якщо він повернувся з Місяця у тридцять дев’ятому – двадцять дев’ять йому було… у сорок першому! Знову клятий 2341й! Той самий рік, коли сталася катастрофа у Втрачених землях! Забагато збігів. Тож… у 2389му йому має бути сімдесят сім! Сімдесят сім років, щоб йому! З яких в нього якось вкрали сорок вісім – майже півстоліття життя!