9.

Цього разу в залі бойових симуляцій «Кіклопос» людно. Інші бійці займають два інші ігрові бокси, а у глядацькій залі – десятки вболівальників, що стежать за своїми бійцями. Томас трохи напружується, але тут таки розуміє, що це для нього нічого не міняє – він прийшов один, тож за його мандрами у світі агресивних грибів ніхто стежити не буде. Крім штучного інтелекту, до якого Ембла, чи люди, що стоять за нею, вже підібрали ключи.

Цього разу він обирає обладунки і зброю Багряного, але рівень складності обирає третій і переходить одразу до місії без тренувального етапу. Звісно, він згадує слова Іві про популярну симуляцію, у якій можна погуляти із Емблою-підлітком і обирає саме цей сценарій, хоч, зрештою, різниці ніякої немає.

Згідно досить банального сюжетного зачину, дівчинка років чотирнадцяти-п’ятнадцяти – жилава, спритна й швидка, просить його (досвідченого козака) як власного друга допомогти втекти з Січі, пройти браму й допомогти дістатися до її рідного селища в глибині Пекла. Поцупити захисну броню з екзоскелетом для неї не вдається, тож вона вирушає лише в дихальній масці і сміховинному аніме-костюмі із шкіряних трусиків, гетр, ременів і ліфа. У якості зброї вона використовує дві японські катани.

Весь цей маскарад примушує Томаса розсміятися. Коли ж, вже в Пеклі, дівчинка звершує таємничій обряд, вигукуючи закляття невідомою мовою і наносячи на обличчя й тіло блакитні малюнки соком чогось схожого на кактус, який вона розрубує мечем у надлишково артистичному стрибку – він відверто регоче. Сценаристи могли б краще попрацювати над правдоподібністю того, що відбувалося.

Тим не менш, зовнішність персонажа лише посилює його впевненість у правильності його припущень. Риси обличчя дівчинки справді віддалено нагадують риси молодої жінки, які на декілька миттєвостей довелося побачити Томасу тиждень тому. Ті ж кмітливі й сильні пронизливо блакитні очі, вуста, що невдовзі обіцяють стати спокусливими, милий кирпатий носик, веснянки. Та ж посмішка.

Ліс красивий. Коли із ним майже не доводиться битися за виживання – він, насправді, приголомшливо красивий, хоч і зовсім чужий людській естетиці. У напівтемряві кожне створіння, що непорушно стоїть, здійснює повільні амебні рухи, вібрує, чи істота що рухається по землі, грибах-велетах чи у повітрі – майже всі вони видають флуоресцентне світло найрізноманітніших кольорів, відтінків і яскравості. Крім летючих створінь, що нагадують комах, кажанів, медуз із надутими легким газом шляпками, або не схожі на будь-що земне, повітря заповнюють неймовірно різноманітного розміру і вигляду спори, багато з яких також вміють сяяти. Тож довкола видно незгірш ніж у хмарний день у Аґарті. Створіння, що намагаються атакувати мандрівників надто помітні, повільні й неповороткі на цьому рівні складності, тож Том відстрілює їх, ніби в тирі, лише інколи заради розваги залишаючи якусь мляву істоту в живих, аби її із загрозливими бойовими вигуками й піруетами могла розрубати дівчинка. Ембла повсякчас вигукує попередження чи підказує що відбувається довкола, тим самим, за задумом сценаристів, навчаючи бійця й нагнітаючи тривожну атмосферу.

Зрештою, за якихсь сорок хвилин Том та юна Ембла опиняються в серці лісу, де на мальовничій столовій горі видніють якість дахи, з яких до темних склепінь печери піднімаються затишні дими вогнищ. Після досить напруженого підйому на гору покрученими стрімкими стежинами, відбившись від останньої ріденької й приреченої на безславний провал навали чудовиськ, герої опиняються у населеному пункті, що нагадує старовинне селище із японських історичних фільмів. Емблу радо зустрічають одноплемінники й родичі і, після зворушливої сцени повернення блудної доньки, урочиста процесія під спів і звуки музичних інструментів, Багряного героя, що допоміг дівчинці врятуватися проводжають до величезного общинного дому, де суворі, надзвичайно правдоподібні вожді, вбрані у щось схоже на кімоно древніх айнів, вшановують героя – тобто Тома і називають братом до закінчення світу.

Сюжет явно добігає кінця. Сидячи біля великого багаття у екзотично вбраній урочистій залі вигаданого племені, Том відчуває, як від тривоги пітніють долоні, а промови довговолосих вождів замість того, щоб розважати, все більше дратують. Що як справжня Ембла не з’явиться? Томас розуміє, що вже не може залишити цю справу і швидко починає прикидати в умі свої наступні кроки на цей випадок. Тож він відволікається, а коли звертає увагу на оточення, бачить, що всі численні несправжні люди, що скупчилися у приміщенні, кудись прямують і виходять назовні. Юна Ембла, що залишається останньою схиляється до нього і каже, що Томасові треба почекати – із ним хтось хоче поговорити. Тоді дівчинка швидко виходить, а Томас, залишившись на самоті, стає й дивиться на вхід, завішений пологом. Це все ж таки сталося – розуміє він.

Ембла заходить, вбрана у широкий одяг, вкритий складними візерунками, подібний до одягу вождів. У дверях вона на мить зупиняється, зустрічаючись поглядом із Томасом.

• Генс уна сумус, Інженере Манн. – каже вона із стриманою посмішкою.
• Уна сумус, Ембло.

Дівчина наближається і сідає на циновку, вкриту вишитими подушками по інший бік від вогнища. Робить жест, який примушує Томаса теж сісти.

• Отже, ти наважився дізнатися більше?
• Я прийшов вислухати те, що ти хочеш мені повідомити.

Дівчина киває. Томас стежить за її обличчям крізь язики полум’я.

• Гадаю, ти маєш на увазі, що не довіряєш мені і не маєш переді мною жодних зобов’язань.